Читати книгу - "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю"

Мишка з Сонею випадково зустрiв у кiно. I пiдходити не збирався. Помiтив, що вони сiли за два ряди попереду. Поглянув похапцем — з ким, цiкаво, зустрiчається цей мовчун, якого за вуха не вiдтягнеш вiд книжок i пiдручникiв. А вже потiм, глянувши раз, аж доки не згасло свiтло, весь час зиркав у той бiк, спостерiгаючи, як юна супутниця товариша закидає пасмо свiтлого волосся за вушко, поправляє заколку в пухнастому волоссi або щось шепоче на вухо, повертаючись до нього витонченим профiлем. Срiбна дiвчинка! Нiби зiткана з мiсячного свiтла. Йому навiть здалося, що у неї свiтяться пальцi. I кiнчики маленьких вушок. I кожна волосинка вiдлунює тьмяним срiблом. Задихнувся. I... розлютився: чому йому дiстаються лише «мартопляски», невже вiн не гідний мати поруч iз собою ось таке мiсячне створiння? Чим вiн гiрший за Мишка?

Вирiшив це неодмiнно i негайно перевiрити. I пiшов у наступ. Одразу ж пiсля сеансу. Пiдстерiг парочку бiля виходу, зробив здивоване обличчя: «Як, ви теж дивились цей фiльм?!» — i повiв «ботанiкiв» до ресторану. Тодi вiн добре заробляв лагодженням технiки i на продажах комп'ютерiв, яких тодi було обмаль. Звiсно, вони вiдмовлялись, але Олександр пообiцяв наступного разу погуляти за їхнiй рахунок i, поскаржившись на самотнiсть, домiгся свого: компанiя опинилась у «Сушi-барi».

Потiм все було просто: вiн навчав Соню їсти паличками. Вона смiялась, дозволяла годувати себе, адже сама нiяк не могла пiдчепити рибнi рулетики, не знала, як вмочати їх в соус — i взагалi багато чого не знала. Наприклад, як влаштовано Iнтернет, i вiн увесь вечiр був на конi, розповiдаючи тонкощi побудови iнформацiйного простору. Михайло лише сопiв, соплi жував, «ботанiк». А Сашко то про Австралiю, то про Iндiю. «А чи знаєте, Сонечко, що менi Саi Баба напророчив, коли я прочанином до Iндiї ледь не пiшки ходив?..».

Соня називала його «на ви» i живо цiкавилась усiм, що вiн говорив, дотепно вiдповiдала, ставила розумнi запитання. Але зовсiм не сприймала анi натякiв, анi жестiв, на якi одразу ж клюють досвiдченi полювальницi на перспективного чоловiка. А Саня був перспективним. I вигадливим. I не таким нудним, як Мишко. Уже не кажучи про те, що мав грошi, окреме помешкання з музичним центром, вiдеосистемою, завжди носив костюм. I майже щодня мiняв краватки...

Але Соня виявилась твердим горiшком. Усе це не мало для неї значення. З гiднiстю королеви вона приймала вiд нього розкiшнi букети троянд i кидалася до виходу пiсля перегляду улюбленого Феллiнi. Словом, дитячий садок на галявинi!

А вiн божеволiв, казився, сердився, ревнував. Заманити простодушну Соню до лiжка стало його iдеєю фiкс. Дiйшло до того, що вiн навiть був готовий спочатку повести її до РАГСу, все як у людей.

Соня вислизала з його рук, мов ртуть.

А потiм виникла iдея. Вона все i вирiшила на його користь.

Допомiг знайомий лiкар, колишнiй однокласник, Павло. Одного дня вiн прийшов до Саниного помешкання з гiпсом i бинтами. Саня виставив пляшку. Пiсля доброї чоловiчої вечiрки — з розмовами про цих дурних бабiв та надривними пiснями на розладнанiй гiтарi, Павло наклав на Санину праву ногу гiпс — вiд ступнi i до кiнця стегна! Спочатку думали загiпсувати i одну руку, але вирiшили не переборщити — руки Сашковi мають знадобитися.

Наступного дня Саня зателефонував Сонi i тихим голосом, в якому лунала мука i туга повiдомив, що бiльше не буде їй набридати, що життя втратило сенс, що вiн тепер калiка i не зможе осипати її квiтами, як ранiше. Перепросив. I, не вислухавши вiдповiдi, поклав слухавку.

Усе було за планом. Залишалося чекати. Недовго.

Соня примчала одразу. Вiн не помилився: твердий горiшок був твердим у всьому, в тому числi i в дружбi.

А за кiлька тижнiв доглядання за «хворим», що включало в себе i всi тонкощi Саниної любовної гри, вiддана Соня раз i назавжди вирiшила бути поруч з ним. Саня перемiг, буквально видер її з ефемерної грядки, де жеврiли в своїй неземнiй нiжностi нiкчемнi незабудки — i пересадив на велику грядку поруч iз морквою та редисом. I щойно вона там опинилася — заспокоївся i зайнявся нагальнiшими справами.

...Тепер нiчого не вдiєш — мало того, що позбавив її звичного середовища, та ще й возить по країнах, як валiзу без ручки: кинути шкода, тягти — стає дедалi важче. I не грає вона анi на лютнi, анi на бiльярді — дивувати потрiбних людей нiчим. Хiба що її завжди брудним комбiнезоном i запахом паленої канiфолi.

Але що робити? Лишається пiдтримувати забаганки i продовжувати вершити свою долю. Адже вона без нього пропаде. Нi до чого не пристосована, людей боїться, друзiв не має, шмигає загальним коридором, мов миша. Хоча б спiлкувалась зi своїми, так нi! Замикається в собi i читає, читає... Досить швидко вивчила мову i тепер скуповує всi новинки в книжковiй крамницi. Багато i специфiчної лiтератури на кшталт «Як працювати зi срiблом» чи «Ювелiрне паяння цiнних металiв». Часто сидить у дворi i дивиться невiдомо куди i на що. Не знаєш, як пiдступитися...

...Саня вискочив на вулицю. Похiд до крамницi займе хвилин десять — вона була неподалiк. Усе, що треба купити, Соня старанно записала на папiрцi. Отже, ще хвилин зо п'ять займе шлях до кiнця вулицi, до будинку номер п'ять. Тобто п'ятнадцять хвилин у мiнусi! Шкода...

У крамницi вiн швидко впорався iз завданням — флюс i клей. Це зайняло рiвно десять хвилин!

Решту дороги завдяки швидкiй ходi здолав за три хвилини i десять секунд. Злетiв на другий поверх, постукав обумовленим стукотом: три короткi удари, два — з паузою в секунду.

Лаура — дорiдна, бiлотiлеса, опасиста нiмкеня, зустрiла його в бiлому пеньюарi i... грубезних чорних вовняних гольфах до колiна. Вiн завжди дивувався, як майстерно вона вмiє поєднувати здавалося б непоєднуванi речi. Це стосувалося не тiльки одягу, а всiєї її поведiнки. Всiєї її сутностi. Ця майстернiсть завжди збивала його з пантелику, збуджувала, вибивала з колiї. Бiлий напiвпрозорий пеньюар iз вовняними гольфами мiг личити лише їй! Хоча вiн не був впевнений в тому, що вона ретельно продумала в чому їй бути, аби збудити його. Швидше за все, вона взагалi не дбала про свiй вигляд, поведiнку i фiгуру. Любила смачно i багато поїсти, випити пляшку, а то й зо