Читати книгу - "Якби"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Якби" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 61
Перейти на сторінку:
не хотілося, а вигадувати нову історію — лінь.

— У мене купа друзів, — знизав плечима він.

— А родина?

— Батьків своїх я не пам’ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на увазі шлюб, то… — Він замислився і додав: — Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як форму спільного існування…

— Тобто?

— Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? — додав він.

Я знизала плечима:

— Мабуть… Так. Не знаю… А ви?

Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов’язкових рухів — поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.

Я підвелася.

— Дякую за корисну інформацію.

Він також підвівся і хитро посміхнувся:

- Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, — це чергова «качка» для читачів газети?

— Так, зараз це модно — «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…

— Але я не сказав вам нічого нового.

— Авжеж, — не дуже люб’язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.

— А ви не увімкнули свій апаратик… — лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.

Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду — диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.

— Це все, про що ви хотіли дізнатися?

— Не все!

— А чому ж ідете?

— Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…

— Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… — наполягав він.

Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:

— Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто — того місця, в якому опинився? Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку потрапила, а їй хотілося б… — Я замислилась і випалила перше, що спало на думку: — Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!

— Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, — спокійно відповів він.

— Тобто?

— Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…

— Ви жартуєте?

— Аніскільки!

Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела погляд.

— Дякую, — чемно сказала я.

— Ну, якщо ви більше нічого не хочете… — сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і пояснив: — Чаю. Кави. Бубликів…

— …старого капця… рукавичок… молотка… — зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він образиться, додала вже серйозно: — Можна я візьму бублик?

— Звісно! — Він кинувся до столу і подав мені вазу. — Хоч усі!

Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.

— Це буде вашою перепусткою до мене! — відчиняючи їх, сказав він.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?

Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не дозволяла собі років з п’ятнадцяти:

— Після дощику в четвер!

Він засміявся:

— Домовились! Можете не брати парасольку — я вас зустріну!

І обережно зачинив за мною двері.

…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.

Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у свій надто стерильний дім з євроремонтом — нудно, в ТОЙ двір — страшно.

Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п’яна від чаю, що заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які заслуги чи гріхи? Навіщо?

Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки, слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба — меблі в магазині «Ікея», квиток на концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього кінотеатру.

Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись — у дивну країну під назвою М’янма.

Я все можу — заради цього віддала роки своєї безтурботності.

І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.

Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле — не таке вже й далеке — навалюється на мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого літа. А разом з ними — питання щодо сьогоднішнього мого існування.

Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних громадян. Це — правда?

Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця ляля в «комбінації» за сто баксів?

Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?

Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що потрапляють під зливу, — витрусити з шерсті всіх бліх.

Я поглянула на годинник — уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко підвелася і пішла на зупинку.

Потім — побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала для зручнішого існування — ТАМ.

Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав, що статистики про тих, хто там залишився, — немає. І не може бути.

…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.

Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.

Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б’ються в унісон не заради здобування насущного хліба? Чи лишились у ньому мрійники, романтики, навіжені, що йдуть проти течії цієї привабливої світлової ріки?

Я пливу по ній, мов тріска. І нагадую вішалку із вишуканою сукнею, під якою — порожнеча. Куди я поділась? Невже так само відбувається з кожним,

1 ... 26 27 28 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якби"