Читати книгу - "Танці утрьох"

Кононов вирішив, що вже час закінчити бесіду і домовитися про зустріч на роботі, оскільки деякі деталі потребували уточнення. Аж тут йому спало на думку розповісти Наталі про те, що Гретинський сам зізнався у вбивстві.

— А чи відомо вам, — противним єзуїтським тоном почав Кононов, — що Михайло Гретинський три години тому офіційно визнав себе винним у вбивстві дружини, Марини Рубіної?

На очах Наталі виступили сльози. Не знаючи що сказати, вона поклала на стіл пиріжок, якого так і не надкусила, і тихим голосом сказала:

— Ну що ж, мені, мабуть пора. Завтра потрібно рано вставати.

Вона підвелася і попрямувала до передпокою, де покоїлися її модельні туфельки. Кононов не бачив її обличчя, але відчував усім своїм єством, що в її очах застигли сльози.

— Скажіть, Наталю, — запитав він, коли дівчина вже застібнула пряжку на своєму плащі, — а що робив Михайло у вас удома в день убивства Марини?

— Пив каву з пиріжками, як щойно ми, — понуро відповіла та. — Хіба це має якесь значення, він же в усьому зізнався?

Тонюсінька ниточка довірливості, яка на початку їхнього спілкування пролягла між ними, враз обірвалася, а замість неї виросла скляна стіна непорозуміння. Кононов відчував, що левова частка вини лежала на ньому.

— До побачення, — чемно і холодно сказала Наталя, яка вже взяла себе в руки і тепер здавалася непривітною і відстороненою.

— Щасливо, — розгублено сказав Кононов, зачиняючи за нею двері. Але тієї ж миті, спохватившись, додав:

— Вас, може, провести?

— Я на машині, — відрізала Наталя і зацокала каблучками по сходах.

«Зараз вийде в двір і розплачеться», — подумав Кононов. І на душі йому зробилося тоскно і сумно. Він підійшов до вікна кухні, що виходило у двір, і побачив, як у нічній пітьмі швидко зникає авто, за кермом якого сидить, зіщулившись, тендітна, чарівна і занадто вразлива Наталя Воробйова.

9 травня, за межею вічності

Навколо, скільки сягає око, розпростерлася біла сніжна рівнина. Лише зрідка мені траплялися зламані, обмерзлі кущі, навколо яких вітер кружляв яскраво-червоне опале листя. Я провалювався в сніг по кісточки, а іноді — по коліна, і тоді з-під ніг випурхували зграї жайворонків. Я точно знав, що це саме вони, хоча ніколи в житті не бачив такого скупчення цих птахів. Невдовзі сніг скінчився. Замість сніжних кучугур, я побачив піскові дюни, теж холодні та грузькі. Кущів більше не було, лише далеко на обрії маячила сосна, але незабаром верткий чорний смерч знищив і її. Я не боявся смерчів, я знав — їм не зламати мене, як і жінку в синьому, що йшла мені назустріч. Якби шпилясті скелі, що виростали прямо з-під землі, з’являлися не так хаотично, я б помітив її значно раніше. Ось вона вже наблизилася до мене на відстань п’ятисот… трьохсот… двадцяти… кроків. Вітер усе дужчає, шматує її сукню, але вона, непорушна і стійка, спокійною плавною ходою наближається до мене, як корабель, що незважаючи на бурю, пливе, орієнтуючись на маяк.

— Погойдаймося? — запитує вона чарівним, трішечки хрипким голосом і дивиться мені за спину.

Я обертаюся. На двох стовпах, пов’язаних яскравими стрічками, колишеться на ланцюгах крихітне сидіння.

— Навіщо? — дивуюся я.

— Навіщо?! — перепитує вона і лукаво сміється.

Я розумію, що відмовлятися нерозумно та й просто неможливо: тільки вона може захистити мене від смерчів, і тільки я можу вказати їй шлях, і вона знає це.

Ми зручненько вмостилися на тісному сидінні і гойдалися, гойдалися… Аж раптом ланцюги, що спершу не видавали ніяких звуків, тихенько задзвеніли напористо, нагло, зухвало… Я натис на кнопку будильника.

9 травня, 7.53

Я ледве розплющив очі.

Дзвенів не будильник. Надривався мій дверний дзвоник.

Блискавично відкинувши покривало, я зірвався на ноги, здригнувся, наїжачившись від холоду, що сунув на мене з відкритого балкона. Натягнув штани і похапцем підійшов до дверей. Згадавши, що пістолет залишився в кімнаті, я махнув рукою і клацнув замком.

За дверима стояла Наталя. Я спершу навіть не впізнав. Дівчина була одягнена у вузькі чорні джинси, коротку джинсову курточку з двома рядами кнопок і майку з написом «totally f*** up», зміст якого мені трохи пізніше розтлумачив Пельш. Вона була зовсім несхожа на вчорашню жіночну Наталю, що може з легкістю стати жертвою місцевих хуліганів. Чорні окуляри і рокерська косинка. Ансамбль, гідний обкладинки журналу «птюч». Переді мною стола розлютована фурія з серії «Ельвіра, покровителька пітьми». Але найголовніше, чого я ніяк не чекав — за її спиною стояв огрядний джентльмен у сірому костюмі, що коштував, мабуть, щонайменше чотири моїх місячних оклади.

— Доброго ранку, — дуже в’їдливо процідила Наталя.

— Доброго, — прохрипів я.

— Може, ви запросите нас увійти? — запитала вона досить зухвало.