Читати книгу - "Кривоклят"

складні й водночас чіткі та з першої ж закарлючки непохитні лінії, лінії, що точнісінько потрапляли у своє місце, якщо ж Цеєтмаєр щось стирав ґумкою і виправляв, то лише світлотінь, натомість лінії завжди були ідеально проведені від моменту, коли кінчик олівця торкнувся аркуша, а отже, оскільки спочатку я не мав сміливості й не хотів заважати Цеєтмаєрові в роботі, остільки за другим, п’ятим і десятим разом користався його рідкісними вміннями, завдяки чому міг водночас черпати насолоду від розмови з ним і насолоду від спостереження за незвичайною роботою його легкої руки, що майже нереально ширяла над аркушем, коли ми розмовляли про завдання, про наші два, щиро кажучи, відмінні чи протилежні завдання. Якщо подивитися на це з певної перспективи, почав Цеєтмаєр, ми фактично є негативами один одного, але не тому, що перебуваємо на протилежних полюсах характеру, віку чи що ми народилися на антиподах, а тому, що негативами є наші завдання, позаяк завдання визначають нашу сутність, а не вік, стать, походження, місце народження, колір очей, розмір черевиків та інші, за словами Цеєтмаєра, ремарки. Утім, неможливо приховати, що ваше завдання, пане Кривокляте, є негативом мого завдання так само, як каталізатор вашого завдання є негативом каталізатора мого завдання. Виражаючи це найбезпосередніше, з певного дозою несправедливих спрощень, ви нищите твори мистецтва, оскільки зрозуміли своє завдання, коли померла ваша дружина, натомість я творю, оскільки зрозумів своє завдання, коли вбив дружину. Випереджаючи ваше запитання, сказав Цеєтмаєр, суттєво випереджаючи моє запитання, я рисував також перед убивством дружини, рисував із раннього дитинства, у багатьох людей викликаючи подив своїм умінням відтворювати реальність, але вже в шість-сім років я знав, що в мистецтві йдеться аж ніяк не про відтворення реальності, а про творення окремої реальності, яка в найкращому разі може здаватися відображенням тієї загальнодоступної, тому також ніхто не розумів, уся моя родина, зрештою, надзвичайно доброзичлива до мого рисування, не розуміла, чому я не вступав до Віденської академії, чому на кілька років не замкнувся в цій гігантській будівлі, декорованій кентаврами, химерами та гіпсовими бюстами, щоб і далі відтворювати реальність, що, на думку всієї родини, вдавалося мені чудово; всі мої тітоньки, яких віддавна обдаровували букетиками примул у скляній вазі, що були як живі, усі мої дядечки, які не могли нахвалитися, як прекрасно я підігнав зайця, якого вони підстрелили в Кобернаузервальді, аж до останньої плямки крові на хутрі, усі мої двоюрідні сестри, що збирали колекції своїх портретів у сім, дванадцять, п’ятнадцять років і дякували за них словами: Колись наші онуки продадуть це Kunsthistorisches Museum за купу грошей! — одне слово, усі вони не були спроможні зрозуміти, чому я не став художником, тобто не отримав диплом художника у вищому навчальному закладі художнього профілю, напрям «Живопис» або напрям «Графіка», а став зубним техніком. Зрозуміти це було за межами їхніх можливостей, ще багато років поспіль із нагоди всіх родинних зустрічей, усіх днів народження і більших свят, коли треба було розкладати стіл, щоб розсадити родичів, діставали із шухляд або знімали зі стін мої рисунки, пускали їх по колу, мої передчасно постарілі двоюрідні сестри, тепер із подвійними підборіддями, опалими повіками, блискучими — попри накладання кількох шарів пудри — лобами, дивилися на себе колишніх, гожих: Як ти міг змарнувати такий дар, казали вони, як ти міг? — вони доходили навіть до того, що нарікали на це в стоматологічному кабінеті, де я працював, бо, звичайно ж, усі мої двоюрідні сестри, усі тітоньки й усі до одного дядечки лікували зуби саме в цьому стоматологічному кабінеті, отже, вони доходили до того, що із широко відкритими ротами, у яких колупався стоматолог під знеболювальним і свердлом, хрипіли: Яу фи мі-і-ф спалнуати даааар! Яу фи мі-і-ф? — нічого не розуміючи, незважаючи на мої пояснення, незважаючи на те, що я пояснював це їм не раз — і колективно, під час днів народження чи свят, і окремо, наприклад, на стоматологічному кріслі. І коли вбивство моєї дружини, пізніший судовий процес і так далі стали каталізатором мого рисування, і коли я знову почав рисувати, хоча зовсім інакше, тому що зрозумів, яким чином маю творити окрему реальність, мої двоюрідні сестри, тітоньки й мої дядечки, усі до одного й далі не розуміли ні вбивства дружини, ні причини повернення до рисування, ні, врешті-решт, того, чому рисунки не як живі, на щастя ж, усе-таки контакти між нами спорадичні, і хоча я не можу сказати, що родина від мене відвернулася, але вона в стані півоберту, за словами Цеєтмаєра, що, мабуть, відповідає і родині, і мені — він замовк. Я соромлюся говорити про завдання, почав він згодом, промовляючи, певна річ, засоромленим голосом, Цеєтмаєр, якого я досі ніколи не бачив засоромленим, оскільки воно асоціюється в мене з ганебним кітчем, з усіма сльозогінними фільмами, трансльованими в телевізійному сегменті сімейного кіно, у яких народжена в альпійському селі дівчинка Лізелотта змалечку знає, що колись рятуватиме солдатів на фронті, а тому зцілює зламану ніжку овечки, обкладає листям руку, яку друг ненароком встромив у гарячу воду, доглядає хворого на пропасницю дідуся із сусіднього села, щоб, урешті-решт, завдяки щасливому збігові обставин після багатьох перипетій записатися до школи медсестер в одному з міст долини й літати потім полем битви, що двигтить від вибухів, змайстрованих халтурниками спецефектів, розповідав Цеєтмаєр, або нехай і так буде, ми спостерігаємо, як малий Фріц годинами занурюється в недоступні частини гір, рятує пораненого орла, повідомляє рятівникам про непритомного туриста, що лежить на прискалку, а потім — а як же інакше — стає відомим на весь світ альпіністом і навіть гімалаїстом, його прізвище вписується золотими літерами в історію австрійського альпінізму й навіть гімалаїзму, оскільки немає жодної гарної або шляхетної біографії, з якої телевізійний сегмент сімейного кіно не зумів би зробити неперевершено ганебної халтури, а біографії людей, які отримали таке чи інше завдання, належать до залізного резервуару тем на багатосерійну або односерійну історію, з найбільшою охотою альпійську, тоді як завдання, істинне завдання, що підживлює все наше життя і примушує прагнути до єдиної мети, у жодному разі не є кітчевим, правда є найінтенсивнішою протилежністю кітчу, але до правди, певна річ, ми майже ніколи не маємо доступу, правду від нас приховують, вселяють нам огиду до неї, правду забороняють у найрізноманітніші, часто-густо вельми заплутані способи, а передусім дуже часто замість правди підкладають для більшості людей геть непомітно неправду, оскільки їм цілком достатньо речення в передовиці або кінцевих титрах фільму, на обкладинці книжки