Читати книгу - "Вирій загублених душ"

Чоловік якраз приймав ванну і через шум води не почув, як клацнув замок вхідних дверей. Переповнена образами, з важким серцем і порожнім гаманцем, коханка зникла з його життя так само несподівано, як і з’явилася. Рекар знав, що буває деспотичним. Неважливо, яке його слово поклало край її терпінню. Швидше за все, вона так і не змогла відійти від шоку, який пережила під час їхньої спільної подорожі до Умані. Справді, Рекар увійшов в азарт і надто захопився грою, навіть був брутальним, незважаючи на вразливість жінки, а може, й робив це не без таємного бажання переламати її незалежну натуру через коліно. Йому цього не пробачили. Певно, так само, як не пробачили би подібного нікому. Гордовита Анна ніби всім своїм виглядом казала: «Не смійте мене кривдити». Багатьох друзів відвернули від Алена його надмірна запальність і їдкий сарказм. Ця жінка стала жертвою огидних манер Рекара.

Він скривився, ніби йому за комір потрапили рясні краплі дощу, які збігали по вітровому склу. Чоловік згадав слова Лагранжа, які той сказав, дізнавшись про розрив свого друга з Анною. «Я не хочу, щоб ти зробив ту саму помилку, що й Колумб, коли відкрив Америку. Мало зробити відкриття, треба оцінити його масштаб». Філіп влучив у яблучко. Масштаб такої жінки, як Анна, Ален зміг оцінити, лише втративши її. Хоча й з деяким запізненням, а все ж він розгледів у ній гарного друга з високорозвиненим інтелектом. Такої жінки годі було шукати в оточенні Рекара — донедавна відомого банкіра, а тепер — голови торгово-промислової палати Франції. Траплялися здебільшого кралі з гарненькими личками, з яких на світ дивилися золоті монети замість очей. Жінка, з якою він взяв шлюб, мало чим відрізнялася від решти його оточення. Повертатися в родину Ален не став — надто нестерпною була сама думка про догоджання, якого вимагали від нього дружина та її впливовий тато. Ален згадав постійно претензійний вигляд Ізабелли, її ластаті груди — і здригнувся від відрази.

Всією своєю поведінкою родичі намагалися переконати Рекара, ніби він мав боржок перед ними. А насправді останнє призначення Ален заслужив сам. Він чимало зробив у банківській справі, та й став відомим завдяки своїм фінансово-аналітичним розвідкам, на які серйозно зважали в уряді. Нова посада давала Рекару можливість більшого маневру в подальшій роботі, оскільки рух інвестицій багато що означав на загальному тлі світової економіки. Аня зі своїм ясним розумом, організаторськими здібностями і знанням іноземних мов могла би стати для Алена незамінною помічницею. З часом її присутність в його житті варто було б формалізувати. Ця жінка упоралася би, скажімо, з обов’язками прес-аташе керівника торгово-промислової палати. Утім становище мадам Фужерон було ще досить хитким. Рекар сумнівався, чи покінчила жінка зі своєю залежністю від цього бридкого Едмона.

За сотню метрів перед ворітьми машину Алена зупинили. Чоловік полишив свої роздуми і озирнувся довкола. Школу-інтернат оточив кордон поліцейських. Так само обабіч дороги вже стояло з півтора десятка автомобілів, з яких повиходили пасажири. Вони були розгублені та перелякані. «Вочевидь, це батьки вихованців інтернату», — подумав Рекар.

Пройшла чутка, що в учбовому корпусі зчинилася стрілянина.

— Чотирнадцятирічний підліток озброївся ножем і травматичним пістолетом, щоб убити свого вихователя, — відповіла на запитання Рекара якась змарніла блондинка у плащі.

Потім усі побачили, як з воріт школи-інтернату під конвоєм вивели юнака.

— Даніель Фужерон, — далі коментувала нова знайома Алена. — Хлопчик захоплювався відеоіграми. Напередодні у своєму блозі написав: «Це останній день у моєму житті».

Коли поліцейські машини поїхали геть, батькам дозволили зайти в приміщення. Шоковані подією, остерігаючись побачити якесь жахливе видовище, люди повільно всотувались у прохідну. Поки що ніхто не закричав, не втратив свідомість. Ален і собі тихо пройшов на шкільне подвір’я.

На щастя, всі діти були неушкоджені. Постраждав лише один дорослий. Напад не був пов’язаний з діяльністю молодіжних банд, не мав расового підґрунтя і являв собою спонтанний акт окремого учня. Пораненого забрали до лікарні. Це був п’ятдесятирічний вихователь-психіатр. Він займався дітьми-інвалідами й учнями з проблемною поведінкою. Цей вчитель і раніше зазнавав ушкоджень на своєму робочому місці. Недавно він, припиняючи у школі бійку, отримав травму плеча і переніс операцію. До працевлаштування в інтернаті чоловік працював психотерапевтом у в’язниці, а потім — у спеціалізованій школі для дітей з особливими потребами.

Вражений тим, що сталося, Рекар вирішив трохи почекати. На лаві перед вхідними дверима вже нікого, крім нього, не залишилося. Та ось ніби якийсь легкий поштовх примусив чоловіка підвестись і зазирнути в глиб скляного вестибюля. Прямо на нього йшла мадам Фужерон. Цієї ж хвилини до неї підбіг низенький чоловік з папкою під пахвою, зупинив жінку, і вони про щось почали домовлятися. За хвилину важкі вхідні двері розчахнулись — і Ален відчув на своїй щоці схвильоване дихання Анни.

Він не дав їй оминути себе і перехопив її погляд. Жінка немовби очікувала його з’яви. Опустивши очі, вона мовчки стояла перед Рекаром, трохи сутулячись і ховаючи руки в кишенях пальта. Ледь помітна риска бляклої губної помади підкреслювала втому на обличчі. «Цього в ній не було», — подумки зазначив Ален. Але він розпізнав у ній свою кохану. То справді була вона, його вишукана, загадкова Анна. Раптом йому стало соромно за ці її опущені краєчки губ — так, ніби він був винен у неприкаяності жінки і навіть у тому, що зараз скоїлося з Даніелем.

— Я тебе шукав скрізь, навіть в Україні, розмовляв із хазяйкою квартири, де ми зупинялися, — поспіхом сказав Рекар, перепиняючи політ цієї птахи.

Йому вдалося вивільнити її руки з кишень пальта і поцілувати їх у зап’ястки.

Вона продовжувала мовчати, лише трохи посміхнулася при згадці про Київ.

— Даніель Фужерон отримає своє. Ти тут не причім, — сказав чоловік.

В її очах з’явився інтерес. Але вона все ще мовчала.

— Я тобі обіцяю, що через Лагранжа зроблю все, щоб полегшити судовий вирок для хлопця.

Після цих слів Аня ніби прокинулась, і Рекар відчув вдячний потиск її рук у відповідь.

Вони їхали у напрямку Сен-Дізьє. Жінка знову про щось замислилась. Ален перервав її думки запитанням:

— Чому Данієль стріляв у вихователя?

— Мабуть, той своїми зауваженнями довів хлопця до нестями. Вчителі часто сварили хлопця за мобільний телефон. Це заважає під час уроку, — стиха відповіла його супутниця.

Рекар засумнівався:

— Тільки через це?

— Боже праведний! — вигукнула Анна. — Чи ти хочеш, аби я сказала: «Данієль зробив це з ревнощів, тому що бачив мене з цим вихователем удвох у кав’ярні»?!

Ален задоволено, грайливо блимнув очима:

— Оце справжня версія.