Читати книгу - "Мереживо людських доль"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Здається, за вісім десятків літ, старий Григорій таких великих яблук ще не зустрічав. Тому, коли його онуки обмірковували, як би те яблуко зірвати, дід частенько відганяв дітлахів від дерева. У нього був на яблуко особливий план.
До дідових іменин повинні зібратися усi: діти та онуки.
Григорій задумав розділити яблуко рівно на стільки часток, скільки прийде гостей. Адже ювілей не тільки у діда, а й у яблуньки. Рівно тридцять років тому дід закопав у землю маленький паросток. Ніхто не думав, що він приживеться. Він же «Європейської крові», з самої Риги. (Дід у свої п’ятдесят влаштував собі велосипедну прогулянку з Західної України до Риги і назад. Хотів таким чином виміряти власні сили…)
Настав довгоочікуваний день, коли нарешті можна було зірвати яблуко з дерева. Сім’я чекала цього моменту, як свята. Здавалося, очікували більше на те яблуко, аніж на святковий пиріг. На дерево виліз старший онук Григорія, Федько. Дід дивився на хлопця знизу вверх із хвилюванням: «як б не випустив з рук». За великим дубовим столом врешті всілися усі. Дід узяв ножа до рук:
— Ну що, готові?
— Таааааааак!!!!! — Дружно закричали молодші онуки. Старші дивилися на руки Григорія, потираючи долоні.
Ніж торкнувся яблука. Краплі соку впали на білу вишиту скатертину. Дружина косо глянула на діда. Переполовинивши яблуко, Григорій завмер. Вся ця краса всередині була чорною і гнилою. А в самій серцевині, поряд з насінинами, красувався величезний рожевий черв’як.
Дід мудрим поглядом оглянув дітей та онуків:
— Що ж… скажу я вам… все як і в людей…
Царство спогадів
У радіоприймачі вже вдруге за ранок звучала одна й та сама сама пісня про осінь. Марта підійшла до старого маминого дзеркала, і закинула волосся назад. Розглядаючи себе, вона ледь чутно підспівала невідомій співачці: «Як відлітають в дальній вирій журавлі». Ставши біля дзеркала вона не відривала очей від свого зображення. «Не можу повірити, невже в мене є сиве волосся? А може привиділося? Мені ж тільки тридцять сім… Все не так. Ось і осінь підкралася непомітно в душу. Іній вплівся у волосся. А колись у цій душі цвіла весна. І як цвіла, ох!
Марта взяла до рук стару газету, і, пролиставши, відклала на стіл. Куди себе діти і що робити весь день — не знала. А день такий довгий. Ось зараз тільки восьма ранку, а здається, що вже перекотило за полудень. Коли щодня ходила на роботу, єдиною мрією було виспатись, або, по крайній мірі, не вставати з ліжка раненько. А сьогодні, коли така можливість є, зірвалася о шостій, і ходить по хаті без діла. Можна було б у сад піти, позагрібати листя. Можна було б прибрати в хаті, але й ця програма дня була жінці не по душі. Ще буде на все час, ще буде…
Після десяти років праці без відпусток, і майже без вихідних, Марта в душі навіть була рада, що її звільнюють. Вона могла б вдатися до хорошого юриста, і відстояти своє робоче місце, але вона цього не зробила. Самій не вірилось, що у такої «гострозубої акули» змогли так легко відбити «посаду». А, просто директор заводу захотів мати під рукою молоденьку коханку. Вона й прийшла на секретарське місце Марти. А Марта стала йому не потрібною. Міг би все пояснити. Вона б зрозуміла — не дурна ж. Вона ніколи не була чванливою бабою. Навіщо йому було видумувати якесь скорочення?
А може все ж, десь там, у глибині його товстого тіла є й совість? Хоча, за роки роботи з ним, Марта чомусь її не помічала. Та як би мав совість, то не звільнив би. Але напевно воно й на краще?
Роздумуючи про останні події Марта відхилила двері до сіней. Звідти велика дерев’яна драбина вела на горище. «Ох, і давно ж я тут не була…»
Вона, піднявшись на кілька щаблів, штовхнула дверцята і увійшла. Вдихнувши на повні груди гіркуватого аромату сухого полину впереміш з мелісою, очі налилися сльозами. Мами не стало рік тому, а повсюди її руки. Всюди так чисто, акуратно, до ладу. Мама любила, щоб все було гарно.
Марта підійшла до старої етажерки в кутку горища, саме над верандою. Ще з дитинства цей закуток був її улюбленим місцем. Вона частенько приходила сюди побути на одинці з собою, помріяти. Декілька разів переховувалась від материнського покарання за дитячі огріхи. Мaртина мати завжди знала, що доньку можна знайти саме там, але ніколи не видавала себе. А коли Марта стала старшою, і у неї були якісь перші юнацькі розчарування, вона також бігла на горище, сідала в старе крісло-гойдалку напроти малесенького віконця, і мовчки лила сльози за єдиним чоловіком, якого кохала все життя. За Миколою Мельником.
Жінка підійшла до «бездверої» від старості шафи, набитої різними паперами: вицвілими від часу книгами, ще радянськими журналами та газетами. Навіщо мати це все зберігала? Марина сама не розуміла, бо була із тих, які нічого старого вдома не зберігають. Навіщо перев’язувала газети радянських часів і книги про «комуністичні подвиги» мотузками, і берегла на горищі? А може вона боялася розлучатися зі спогадами? А може у тих книгах була мамина молодість, життя її епохи? Хоча…хіба ж то можна було назвати життям? Рабство, тай годі…
Марина шарпнула на себе ручку маленької шухлядки, яка вперто не хотіла відчинятися. «А що у нас тут?»
Після третьої спроби шухлядка вистрибнула зі свого місця, і залишилася у руці Марини, виплеснувши на землю три купки листів у старих пожовклих конвертах, перев’язаними рожевими стрічечками. «Що це? Невже мати і їх берегла? Скільки років минуло… А з рештою, це вже не має ніякої важливості. Микола тільки спомин…»
Марта, затамувавши подих, позбирала з вимащеної глиняною долівки листи. Глянула на конверти. Так. Це були вони. Ті самі листи, які вона два роки отримувала від Миколи,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мереживо людських доль», після закриття браузера.