Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

«Давно, ми прожили разом п’ять років. П’яти років достатньо, щоби зненавидіти одне одного».

«Коли пообідаємо, я поведу тебе до церкви святого Марка».

«Сакральне місце для нью-йоркської поезії».

«Погоджуюся».

«Потім, коли ми з Александром розійшлися, півроку я жила в дядьковому домі з мамою і моїми кузинками, які повиходили заміж і народили купу дітей. Мамина родина була заможна, але вілла, в якій усі мешкали, нагадувала психіатричну клініку».

«Тебе там діставали?»

«Ні, зовсім, ні, але для моїх двоюрідних сестер і братів я була інакша. Ми не розуміли одне одного. До того ж я вже перестала боятися затяжних дощів і чорних бавовняних хмар, які приходили з моря».

До церкви святого Марка ми прийшли з Другої авеню. При вході, на огорожі з кованого чорного металу, висіли афіші. Увійшовши у церковний дворик, побачили, що на плитах поховань із XVI століття стоять туристи і про щось теревенять.

«Що тут тепер?» - запитала Наврікат.

«Читання, перформанси, виставки».

«Для мертвих?»

«І для них також».

У листопаді я прилетів до Мумбая. Летів через Лондон, де прочекав десять годин у Гітроу, а потім іще дев’ять годин летів у сповненому дитячим плачем літаку. До Мумбая прибув зранку. Рейсу до Керали мав чекати близько семи годин. У Кералі я мав написати щось про сезон дощів на замовлення одного нью-йоркського журналу. Видання шукало людину, яка погодилась би на два тижні полетіти в Індію і підготувати якісь матеріали. Коли розмовляв із редактором по телефону, з’ясувалося, що часопис оплачує переліт і дає на кишенькові витрати. Мене це влаштовувало. За переклад з української вони також заплатять перекладачеві. Я не хотів писати про Ґоа. Тому сказав, що напишу про Кералу.

«Тільки не пиши про слонів і мавп», - попросив редактор.

«А про дощі?»

«Які дощі?» - здивувався той.

«Я кажу, що можу написати про сезон дощів».

«Це хороша ідея», - втішився редактор.

«Там іще € комуністи, здається, маоістського спрямування».

«Можеш змішати все в одну купу - дощі з комуністами, - пожартував редактор. - Завтра надішлемо чек».

«Дякую».

Я знав одного іспаномовного письменника, Міґеля, який мав непогані зв’язки у цьому журналі. Він порадив мене для такого репортажу. Міґель показав три моїх есеї, перекладених і надрукованих у літературних журналах, і їх це переконало. За ті есеї кожен часопис заплатив мені по п’ятдесят баксів, залишивши, правда, за собою авторське право. Звісно, ті гроші я давно витратив, і вже не міг розпоряджатися своїми текстами. Та Міґель похвалив мого перекладача і сказав, що все буде кльово.

Третього дня після розмови, під обід, поштар вкинув у мою поштову скриньку конверт від редакції з чеком на три тисячі доларів. Коли я розмовляв із редактором, то натякнув, що краще було, якби вони захотіли що-небудь про Україну. Але той пробелькотів, що про Україну не модно, їм потрібна Індія. Коли за півтори тисячі я купив квиток і за сто баксів поставив індійську візу, у мене залишалося достатньо грошей як на двотижневе перебування у країні, де за десять центів рикша може перевезти тебе з одного кінця міста в інший.

«Наврікат, вітання! Я на летовищі у Бомбеї... - і виправився, - у Мумбаї». Телефонував із терміналу, де будівельники щось ремонтували. Місць для пасажирів було обмаль, а телефоном із чорного ебоніту можна було скористатися, заплативши кілька рупій молодому мумбайцеві. З нього я і дзвонив Наврікат. Я знав зі слів моїх нью-йоркських приятелів, що Наврікат пише вірші, друкуючись на студентських порталах і в електронних літературних журналах. І я зауважив її британську вимову.

«Скажи, в якому ти терміналі? Приїду хвилин за сорок». Я встиг сказати, перепитавши у телефоніста, який стояв переді мною, і зв’язок перервався. Вийшов назовні. Мене перепинив поліцейський з автоматом і попросив повернутися. Я не сперечався, хоча мене це здивувало: і його прохання, і його автомат. Але назовні тремтіло спекотне повітря, тому бажання виходити в мене й так зникло. Радо повернувся у прохолодну почекальню терміналу, в якій працювали кондиціонери, і чекав на Наврікат.

Наврікат приїхала за півтори години. Я сидів у вільному кріслі, що нарешті звільнилося, бо група пасажирів пішла на реєстрацію компанії «Емірате ейр лайн». Підійшов поліцейський із автоматом і сказав, що надворі перед входом на мене хтось чекає. Це була Наврікат, яка вже підігнала таксі.

На задньому сидінні сидів хлопець, європеєць у бенгальській одежі, який усміхнувшись, мовив: «Привіт». Обернувшись, Наврікат повідомила, що це Александер. І ми поїхали до Мумбая.

«Наврікат казала, що ви поет?» - запитав Александер.

«Щось таке».

«Поезія тепер погано продається».

«Вона завжди кепсько продавалася».

«Я не люблю віршів».

«Я теж».

«Ви?»

«А чому це вас так дивує?»

«Ну... бо ви пишете вірші».

«Я не пишу їх уже два роки».

«Ви коли-небудь бували у Мумбаї?»

«Я тут уперше».

Наврікат пояснювала водієві, куди він повинен нас привезти.