Читати книгу - "Дім у Бейтінг Голлов"

Ми трохи походили містом, яке одразу мене втомило. Щось перекусили. Наврікат знову впіймала таксі і, розпрощавшись, я поїхав на летовище. У Мумбаї мені запам’ятався шлях із летовища і назад. А ще - халабудами. Коли літак сідав, їх можна було добре роздивитися. І кількома жінками, які несли на головах тазики з білизною. Мабуть, прямували до річки.

«В якому ти зупинишся готелі?» - шепнула вона на прощання у відхилену водієм шибу.

«Я не пригадую, напишу на електронну пошту».

«Домовилися», - сказала Наврікат і всміхнулася.

Я прилетів до Керали місцевою авіалінією. Сезон дощів, про який мав би написати, давно минув. Мій тризірковий готель був розташований у самому центрі й називався «Малабар Гейт Готел». Двері відчинив молодик у готельній уніформі з трохи задовгими рукавами - мабуть, від попередника не встигли перешити. Він білозубо всміхався, наче ми з ним були близькі родичі. Валізу підхопив інший готельний працівник і провів мене до кімнати, вікно якої виходило у двір.

Прості меблі. Увімкнений вентилятор колошматив солодко-кисле повітря, від якого мене знудило і я приліг на ліжко. Прокинувшись, поглянув на годинник -було пів на третю ранку. Я увійшов до ванної, але передумав вмикати кран. Вийшов і сів за стіл. Витягнув комп’ютер і воду в пластиковій пляшці. Написав до редакції, що я на місці, а Наврікат - назву готелю. Malabar Gate Hotel було написано на готельному буклеті, який я знайшов у шухляді стола.

Вирішив пройтися містом, коли розвидниться.

Минав тиждень мого перебування у Калікаті. Я знав, що приїхав запізно, бо сезон дощів давно минув, хоча зрідка ночами вшкварювали проливні зливи.

Наврікат сиділа в готельному шкіряному кріслі. Вона чекала на мене.

«Привіт, ти як тут опинилася?» - запитав я. І притулився до неї.

«Втекла».

«Ти сама? Без Александра?»

«Сама, він не зміг узяти вихідних».

«То ходімо до мене».

Ми виїхали ліфтом на п’ятий поверх. У кімнаті, яку я вже обжив, на столі лежав мій лептоп, хоча мене попереджали нічого не залишати, і десять пластикових пляшок із водою, які я привіз із Нью-Йорка. Щодо керальської води на одній нью-йоркській вечірці мене попередив інженер, який відвідував Індію одинадцять разів. Він будував тут дороги. Наврікат підійшла до вікна, з якого було видно пальмовий гай і низькі будинки, що на їхніх пласких дахах висіла на шворках білизна.

«Поглянь, - гукнула вона, - поглянь, там коза».

Я підійшов до вікна. Наврікат пахла всіма запахами своєї землі. Перед будинком із напнутим полотняним простирадлом замість дверей у пилюці сиділа коза. За тризірковим готелем, у центрі мільйонного міста. Козу водили пастися у пальмовий гай, біля якого стояв мінарет і невидимий мулла щоранку будив мене своїм лунким голосом.

«Її водять пастися - он туди» - і я показав у напрямку каламутної зелені високих пальм.

«Які плани на сьогодні?», - запитала Наврікат.

«Зустрітися з одним журналістом...»

« ...і з однією індускою», - продовжила вона.

«Тобто?»

«Зараз я поїду до мами і своїх кузенів, а увечері підемо на виставку золотих прикрас. Арабські ювеліри влаштовують щорічну виставку-продаж».

Наврікат не запрошувала мене до своїх родичів. Мабуть, щоби не показувати, що знає бодай когось із чоловіків, крім Александра.

«До зустрічі», - сказала Наврікат і увімкнула вентилятор.

«До вечора», - відповів я.

Вона вийшла, і я повернув у замку ключ. У двері невдовзі постукали. Я подумав, що повернулася Наврікат, але на порозі стояла молода покоївка, яка щоранку прибирала у моїй готельній кімнатці. Замітала, протирала порох, торохтіла у лазничці моїм начинням для гоління. Я давав їй п’ятдесятирупієву паперову купюру, дякував і випроваджував.

«Щось сталося?»

«Ні, я принесла вам газету».

«Яку? Я не замовляв газет».

«Тут ваше інтерв’ю».

«Он як, дякую, це так мило».

Узяв від покоївки газету з малаямським шрифтом і розгорнув на сторінці, де вгорі праворуч була моя фотографія і текст розмови з місцевим журналістом, який дізнавшись, що я пишу про сезон дощів, порозпитував мене ще й про поезію, прочитавши попередньо у Вікіпедії мою біографію. Я намагався просто без будь-яких претензій розповісти керальському читачеві, що будь-хто, пишучи вірші, лише затуляє порожнечі, бо слова - з повітря, їхній зміст - у повітрі і їхня легкість теж повітряна. Але журналіста цікавила Америка, де я зараз живу, а ще більше - бітники, фестиваль Вудсток, сексуальна революція і протистояння Заходу зі Сходом. Я казав, що для мене самого Америка - це країна непорозумінь і навряд чи я зможу йому пояснити її серцевину, себто, нутро, яке можна відчути лише тоді, коли ти із землею від народження є одним порохом. Він цікавився моїм враженням про Індію, Кералу, про моє ставлення до Маркса і Мао Цзедуна. І я щось йому відповідав.

У моїй електронній пошті з’явився лист від Наврікат, яка повідомляла, що обідає в дядьковому домі -з мамою і всією великою родиною, і що вони читали моє інтерв’ю і обговорили місце, в якому йдеться про поезію. Всім, писала Наврікат, сподобалось, як я розказав про повітря поезії. Я відповів, що газета переді мною на столі. І що козу біля будинку навпроти моїх готельних вікон саме доять. Наврікат вибачилася, що мусить разом з усіма