Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Можна зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що Райх дізнається про спроби Ваґнера-Йореґа перешкодити створенню Амбулаторії, коли розпочне дворічну інтернатуру у відділенні нейропсихіатрїї під керівництвом Ваґнера-Йореґа та Пауля Шильдера (лікаря, до його Райх скерував матір Лори Канн). Коли Райх навчався в нього, Ваґнер-Йореґ експериментував у галузі електротерапії та лікування інсуліновою комою, а також використанням малярії як засобу від слабоумства на останніх стадіях розвитку сифілісу (було встановлено, що гарячка, до якої призводило таке лікування, могла вбивати хвороботворні бактерії) — інновації, завдяки якій той 1927 року отримає Нобелівську премію{95}.
У студентські роки Ваґнер-Йореґ та Фрейд були друзями. Одного разу перший навіть дотягнув другого до ліжка, коли той переборщив з випивкою, й був одним із небагатьох, хто звертався до нього, використовуючи фамільярне прізвисько ду. Хай там як, але їхні шляхи розійшлися 1920-го, коли Фрейд свідчив перед парламентською комісією проти Ваґнера-Йореґа, якого звинуватили у застосуванні надмірної сили при лікуванні військових «аггравантів», як той називав тих, хто видумував наявність хвороби, вдаючись до дезертирства. На початках війни він лікував військовий невроз ізоляцією та молочною дієтою, але швидко встановив, що потужна доза електрошокової терапії була найкращим методом повернення «симулянтів» назад на службу. Такого результату, як той стверджував, він добивався вже за один сеанс тортур. Фрейд звинуватив його у використанні психіатрії як кулемета, під дулом якого змушував хворих солдатів повертатися назад на фронт. У своїй автобіографії Ваґнер-Йореґ писав, що вважав публічну заяву Фрейда «нападом на особистість».
Райх уперше перестрівся у своїй практиці із пацієнтами-шизофреніками, коли впродовж одного року працював інтерном у «хронічному відділенні» державної психіатричної лікарні Штайнгоф. Там Ваґнер-Йореґ як засіб для втихомирення пацієнтів використовував броміди та барбітурати, які, як Райх критично зауважував, ніяк не впливали на їхні основні психопатичні симптоми. «Кожен з них відчував, що його світ розвалюється, — співчутливо писав Райх про «мешканців» клініки, — і, аби хоч якось витримувати, створював свій уявний світ, у якому міг існувати»{96}. Його аналітик Пауль Федерн стверджував, що почав досягати певного успіху в проникненні до шизофренічних фантазій пацієнтів та їхнього лікування за допомогою психоаналізу. Райхові подобалась «неотесана сільська прямота» Ваґнера-Йореґа, а його вміння ставити точний діагноз і взагалі змушувало ним захоплюватись. Але Райх не міг продовжувати працювати з ним, адже це мало б вигляд двостороннього фаворитизму. Райх уже вирішив присвятити свою кар’єру психоаналізу, але, щоб вберегти себе від глузливих дотепів свого професора, залишаючи клініку Ваґнера-Йореґа, упевнився, що з історій хворіб його пацієнтів зникнуть усі згадки про сексуальний символізм.
Амбулаторія, що згодом — щойно Фрейдові виповнилося тридцять шість — відкрилася при госпіталі Алльгемайнес (де Фелікс Дойч працював лікарем), хай як старалася, та більше вже не змогла б відрізнятися від своєї глянсуватої кузени з Берліна. Її обшарпана, оббита дошками будівля була бородавкою на тілі архітектурних витворів у стилі Боз-Арт[25], що її оточували. Приміщення ділили із Товариством кардіохірургів, які звільняли будівлю лише після обіду. Психоаналітики використовували приміщення невідкладної допомоги жертвам інфаркту як нарадчу, а чотири палати відділення швидкої допомоги імплементувалися як позмінні приймальні. Металевий діагностичний стіл із незручним матрацом із підкладних дощок став дублером аналітичної кушетки (пацієнтам доводилося ставати на підвищення, аби забратися на неї), а сідалом для аналітика був жорсткий дерев’яний табурет. «Після п’яти сеансів ми відчували на собі ефект затяжного контакту із твердою поверхнею», — згадував психоаналітик Ричард Штерба, який в Амбулаторії і полежав, і посидів: спочатку його безплатно аналізуватиме Хітчманн, а згодом, з Райховою поміччю, він отримає свою першу роботу в клініці.
На той час, коли Райх практикував в Амбулаторії, у професії психоаналітика не було нічого елітарного. Згідно зі звітом, який опублікував Хітчманн 1932 року, 22 % пацієнтів клініки були або домогосподарками, або ж безробітними, ще 20 % представлялися чорноробами. За перших десять років існування закладу 1445 чоловіків та 800 жінок пройшли лікування в нашвидкуруч організованих приміщеннях Амбулаторії, і більш ніж 1955 людей довірили своє психічне здоров’я спеціалістам Поліклініки з Берліна. «Не було чіткого графіка прийомів пацієнтів, — згадує Райх, — серед яких були працівники заводів, офісні клерки, студенти та фермери, що приїздили зі сіл. Наплив був таким потужним, що ми не знали, як давати з усім цим раду»{97}.
Якщо глянути на кістяк персоналу, із яким розпочинала працювати установа, то такі статистичні дані особливо вражають і демонструють поступовість, із якою психоаналіз виходив на арену загальнонародного позитивного сприйняття. Але цифри також вказували на те, як далеко психоаналіз був від того, що Ейтінгтон амбіційно називав «терапією для мас». Сам Ейтінгтон шкодував, що до клінік не приходило ще більше «автентичних представників пролетаріату». Все ж універсалізувати психоаналіз задля лікування загальносоціальних чинників неврозу, аніж просто складати по клаптях ментальне здоров’я індивідуальних страждальців, то була ініціатива лише другого покоління аналітиків — ініціатива, що призвела до міжусобиць, які практично винищили професію.
Даючи старт цьому соціально-радикальному проекту, що передбачав створення безоплатних клінік, Фрейд став духовним сподвижником «революційності» другого покоління аналітиків, як одна з його представниць, Гелен Дойч (відгомоном ідеї Отто Бауера про «революційність душ») це називала. Їх, як розказувала вона, «манило усе, що було наново сформованим, наново видобутим, наново здобутим»{98}. Цими, тепер уже легендарними постатями, що запаковували пацієнтами безплатні клініки у Берліні та Відні і переконали себе у тому, що психоаналіз здатен зіграти утопічну роль у лібералізації людини від соціального та сексуального пригнічення, були власне фрау Дойч (коханка лідера соціалістів Германа Лібермана), Вільгельм та Енні Райх, Отто Феніхель, Едіта Джейкобсен, Карен Горні та Еріх Фромм.
Того року, коли Райх приєднався до команди Амбулаторії, Феніхель започаткував у Берліні проект для молодих психоаналітиків, що став відомим під назвою «Дитячий семінар», і звався він так не тому, що присвячувався аналізу дітей, а тому, що Феніхелеві подобалося сприймати бунтівних аналітиків за «пустотливих дітей». У Відні існувала така сама прірва між поколіннями і властивий їй переворот цінностей.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди в оргазмотроні», після закриття браузера.