Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

За пару тижнів стукає вночі в кімнату солдат:

— Командир кличе.

— Не піду.

— Чого вимахуєшся? Не знала, куди їхала?

Вранці командир погрожував заслати до Кандагара. Ну і таке інше...

Що таке той Кандагар?

Мухи, «духи» і кошмар...

Боялася в ці дні потрапити під машину... Пострілу в спину... Що поб’ють...

По сусідству в гуртожитку жило двоє дівчат: одна відповідала за електрику, дали їй прізвисько Електричка, друга займалася хімводоочищенням — Хлорка. На все в них було одне пояснення:

— Це життя...

Саме в цей час у «Правде» надрукували нарис «Афганские мадонны». Із Союзу дівчата писали: він усім сподобався, деякі навіть пішли до військкомату проситися в Афганістан. У школах на уроках читали. А ми не могли спокійно пройти повз солдат, ті шкірилися: «бочкарівни», виявляється, ви героїні?! Виконуєте інтернаціональний обов’язок у ліжку!» Що таке «бочкарівна»? У бочках (такі вагончики) живуть великі зірки, не нижче за майора. Жінок, з якими вони... називають «бочкарівни». Хлопці, які тут служать, не приховують: «Якщо я почую, що дівчина була в Афгані, для мене вона зникає...» Ми пережили ті самі хвороби, у всіх дівчат гепатит був, малярія... Нас так само обстрілювали... Але ось ми зустрінемося в Союзі, і я не зможу цьому хлопцеві кинутися на шию. Ми для них усі б... або намахані. Не спати з жінкою — не бруднитися... «А з ким я сплю? А сплю я з автоматом...» Спробуй після цього комусь посміхнися...

Моя мама з гордістю оголошує знайомим: «Моя дочка в Афганістані». Наївна моя мама! Мені хочеться написати їй: «Мамо, мовчи, а то почуєш таке!» Може, повернуся, усе збагну — і відійду, потеплішаю. А зараз у душі все зламано, сплюндровано. Чого я тут навчилася? Хіба тут можна навчитися добра чи милосердя? Або ж радості?

Бачата біжать за машиною:

— Ханум, покажи...

Можуть навіть гроші тицяти. Отже, хтось у них бере.

Була в мене думка, що не доживу, поки додому їхати.

Зараз я це переступила. Два сновидіння в мене тут змінюються і повторюються...

Перший сон.

Заходимо до багатого дукану... На стінах килими, коштовності. І мене наші хлопці продають. Їм приносять мішок із грошима... Вони рахують афошки... А два «духи» намотують собі на руки моє волосся... Дзвонить будильник... З переляку кричу і прокидаюся. Усіх страхіть жодного разу не додивилася.

Другий сон.

Летимо з Ташкента до Кабула у військовому літаку ІЛ-65. З’являються в ілюмінаторі гори, і яскраве світло гасне. Починаємо провалюватися в якусь безодню, нас накриває шаром афганської важкої землі. Рию її, ніби кріт, і не можу вибратися на світло. Задихаюся. І копаю, копаю...

Якщо я себе не спиню, моїй розповіді не буде краю. Тут щодня трапляється щось таке, що трясе і перевертає твою душу. Учора знайомий хлопець отримав листа із Союзу, від своєї дівчини: «Я не хочу з тобою дружити, у тебе руки заплямовані...» Прибіг до мене — я зрозумію.

Про домівку ми всі думаємо, але говоримо мало. Через забобони. Дуже хочеться повернутися. Куди ми повернемось? Про це теж мовчимо. Тільки «травимо» анекдоти:

— Діти, розкажіть, хто ваші татусі?

Усі тягнуть руки догори:

— Мій тато-лікар.

— Мій тато — сантехнік.

— Мій тато... в цирку працює.

Маленький Вова мовчить.

— Вово, ти не знаєш, хто твій тато?

— Раніше він був льотчиком, а тепер працює фашистом в Афганістані.

Удома я любила книжки про війну, тут тягаю із собою Дюма. На війні не хочеться говорити про війну. Читати про війну. Дівчата ходили дивитися на вбитих... Казали: лежать у самих шкарпеточках... Не піду... Не люблю виїжджати в місто, до дуканів за покупками... Там на вулицях багато одноногих чоловіків... діти на саморобних милицях... Я не можу звикнути... У мене була мрія стати журналістом, а тепер не знаю, мені тепер складно у щось вірити. Щось любити.

Повернуся додому, ніколи не поїду на південь. Несила вже бачити гори. Коли я бачу гори, мені здається, що зараз почнеться обстріл. Якось нас обстрілювали, а одна наша дівчинка стояла навколішки, плакала і молилася... Хрестилася... Цікаво, про що вона просила небо? Ми всі тут дещо потайні, ніхто до кінця не відкривається. Кожен пережив якесь розчарування.

А я весь час плачу. Плачу за тією книжною московською дівчинкою...

Службовка

— Що я там зрозумів? Добро ніколи не виграє. Зла у світі не меншає. Людина страшна. А природа красива... І пил. Увесь час повен рот піску. Не можеш говорити...

Прочісуємо кишлак... Ідемо з хлопцем поряд. Він відчиняє ногою двері в дувал — і в нього з кулемета, розстрілюють упритул. Дев’ять куль... Свідомість заливає ненависть... Ми розстріляли всіх, навіть свійських тварин, у тварину, правда, стріляти страшніше. Шкода. Я не дозволяв розстрілювати віслюків... У чому ж вони винні? У них на шиї висіли амулети, такі самі, як у дітей... З іменами... Коли підпалили пшеничне поле, мені стало моторошно, тому що я сільський... Там згадувалося з попереднього життя тільки хороше, велике дитинство, як лежав у траві посеред дзвіночків і ромашок... Як смажили на вогнищі пшеничні колоски та їли...

Навколо було життя, якого ми не розуміли. Чуже. Убивати тому було легше, ніж... (Мовчить.) Ніж якби опинились у знайомих місцях. Схожих на наші... Якщо точно... Сказати про свої почуття... Відраза і гордість — я вбив! Спека стояла така, що залізо лопалося на дахах дуканів. Поле загорялося відразу, вибухало вогнем. Воно пахло хлібом... Вогонь здіймав догори і дитячий запах хліба...

Там ніч не настає, а падає на тебе. Ось був день, і вже — ніч. Світанок красивий... Ось ти був хлопчик, і вже — чоловік. Це робить війна. Там іде дощ, ти його бачиш, але до землі він не долітає. Дивишся через супутник передачі про Союз, згадуєш, що є те, інше, життя, але в тебе воно вже не проникає... Усе це можна розповісти... Усе це можна надрукувати... Але щось образливе для мене відбувається... Не можу передати суті...

Що таке жити з війною, згадувати? Це означає, що ти ніколи не буваєш сам. Завжди вас двоє, ти і вона — війна... У нас невеликий вибір: забути і мовчати або стати божевільним і кричати. Друге... Це нікому не потрібно... Не тільки владі, але й близьким. Рідним людям. Ось ви прийшли... Навіщо ви прийшли? Не людське це... (Нервово закурює.)

Іноді мені