Читати книгу - "Цинкові хлопчики"

самому хочеться написати про все, що бачив... Усе... Я — філолог за освітою. У шпиталі... Безрукий, а в нього на ліжку сидить безногий і пише листа матері. Маленька афганська дівчинка... Вона взяла у радянського солдата цукерку. Вранці їй відрубали обидві руки... Написати все як було, і жодних роздумів. Падав дощ... І тільки про це — падав дощ... Жодних роздумів — добре чи погано, що падав дощ. Дощ... Будь-яка вода там не просто вода. З фляжки — майже гаряча вода. Гірка на смак. Ховатися від сонця ніде...

Про що б я ще написав?

Кров... Побачив першу кров, мені стало холодно, дуже холодно. Зимно. Холод серед спеки за сорок градусів... У пеклі...

Привели двох полонених... Одного треба вбити, тому що в гелікоптері немає місця на двох, а один нам потрібен як «язик». І я не міг прийняти рішення: котрого?

У шпиталі... Живі і мертві змінювали одне одного... І я їх уже не розрізняв, якось півгодини розмовляв із мертвим...

Досить!!! (Стукає кулаком по столу. Потім заспокоюється.)

Думав... Мріяв, як уперше буду ночувати вдома. Після всього... Поверталися ми з надією, що вдома на нас чекають із розкритими обіймами. І раптом відкриття: нікому не цікаво, що ми пережили. У дворі стоять знайомі хлопці: «А, прибув? Добре, що прибув». Пішов на зустріч випускників у школу. Вчителі теж ні про що не розпитують. Моя розмова з директором школи:

Я:

— Треба увічнити пам’ять тих, хто загинув, виконуючи інтернаціональний обов’язок.

Вона:

— Це були двієчники, хулігани. Як ми можемо повісити на школі меморіальну табличку на їхню честь?

Мовляв, що ви такого героїчного здійснили? Програли війну? А кому вона потрібна була — Брежнєву і військовим генералам? Фанатикам світової революції... Отже, мої друзі загинули марно... І я міг загинути марно... А моя мама побачила мене з вікна і бігла через усю вулицю, кричала від радості. «Ні, — кажу я собі, — нехай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої!»

В інституті літній викладач мене переконував:

— Ви стали жертвою політичної помилки... Вас зробили співучасниками злочину...

— Мені було тоді вісімнадцять років. А вам скільки? Коли в нас там шкіра тріскалася від спеки — ви мовчали? Коли нас привозили в «чорних тюльпанах» — ви мовчали? Слухали, як гриміли на кладовищах салюти і грали військові оркестри... Коли ми там убивали — ви мовчали? Тепер раптом заговорили: безглузді жертви... помилка...

А я не хочу бути жертвою політичної помилки. І я буду за це битися! Хай світ перевернеться, але це не перевернеться: герої в землі лежать. Герої! Я сам про це колись напишу... (Повторює після того, як посидів і заспокоївся.) Людина страшна... А природа гарна...

Дивно, що запам’яталася краса. Смерть і краса.

Рядовий, гранатометник

— Мені пощастило...

Я повернувся додому з руками, ногами, очима, не обпечений і не божевільний. Ми вже там зрозуміли, що війна — не та, на яку їхали. Вирішили: нумо довоюємо, лишимося живими, повернемося додому і там розберемось...

Ми — не перша заміна тим, хто заходив до Афганістану. У нас не було ідеї, у нас був наказ. Накази не обговорюють, почни обговорювати — це вже не армія. Читайте класиків марксизму-ленінізму: «Солдат має бути, як патрон, увесь час готовий до пострілу». Добре запам’ятав. На війну їдуть убивати. Моя професія — убивати. Я цього вчився. Особистий страх? Іншого можуть убити, а мене ні. Цього вбили, а мене не вб’ють. Свідомість не сприймає власне можливості свого зникнення. А їхав я туди не хлопчиком — тридцять років.

Я там відчув, що таке життя. Ті роки для мене найкращі, — так я вам скажу. Тут наше життя сіреньке, маленьке: служба — дім, дім — служба. Там ми все спробували, пізнали. Випробували істинну чоловічу дружбу. Побачили екзотику: як клубочиться вранішній туман у вузьких ущелинах, ніби димова завіса, бурубахайки — розмальовані, з височенними бортами афганські вантажівки, червоні автобуси, усередині яких їдуть люди впереміш із вівцями й коровами, жовті таксі. Там є місця, схожі на пейзаж Місяця, щось фантастичне, космічне. Самі вічні гори; здається, людини на цій землі немає, тільки камінь живе. І цей камінь у тебе стріляє. Просто відчуваєш ворожість цієї природи, навіть їй ти чужий. Ми висіли між життям і смертю, і в наших руках теж були чиєсь життя і чиясь смерть. Чи є щось сильніше за це почуття? Як там погуляли, ми ніде більше не погуляємо. Як там нас кохали жінки, вони ніде більше так нас не будуть кохати. Усе загострювалося через близькість смерті, ми весь час крутилися, метушилися біля смерті. Багато було різних пригод, мені здається, я знаю запах небезпеки, як вона пахне, коли бачиш свою потилицю третім оком... Розплющується третє око... Я все там перепробував і вийшов сухим із води. Там було чоловіче життя. У мене ностальгія... Афганський синдром...

Справедливе було діло чи несправедливе було діло, ніхто тоді не замислювався. Ми робили те, що нам наказували. Виховання, звичка. Тепер, звичайно, усе переосмислено, зважено часом, пам’яттю, інформацією та правдою, яку нам відкрили. Але це ж майже через десять років! А тоді існував образ ворога, знайомий із книжок, зі школи, із фільмів про басмачів. Кінокартину «Біле сонце пустелі» я разів зо п’ять дивився. І ось він, ворог! І тобі вистачило, перепало... У нас... у всіх... духовний досвід війни, або революції, інших прикладів не вселили.

Ми замінили перших і почали весело забивати кілочки майбутніх казарм, їдалень, армійських клубів. Видали пістолети ТТ-44, часів війни, політруки з ними ходили. Ними тільки застрелитись або продати в дукан. Ходили — як партизани — хто в чому, більшість у спортивних трико, кросівках. Я був схожий на бравого солдата Швейка. П’ятдесят градусів спека, а начальство вимагає краватку і повну форму... Як має бути за уставом від Камчатки до Кабула...

У морзі — мішки з людським м’ясом... Шок! Через півроку... Дивимось кіно... Трассери на екран летять... Продовжуємо дивитися кіно... Граємо у волейбол, починається обстріл... Глянули, куди летять міни, граємо далі... Фільми привозили про війну, про Леніна або як дружина зраджує... Він поїхав — вона з іншим... А всім хотілося комедій... Комедій зовсім не привозили... Узяв би автомат і розрядив би в екран! Екран — три-чотири зшитих між собою простирадла просто неба, глядачі сидять на піску... Раз на тиждень лазнево-склянковий день. Пляшка горілки — тридцять чеків. Золота! Везли