Читати книгу - "«…Моє дружнєє посланіє». Вибрані твори"

знаю, що роблю… Як би тобі розказать? Аж страшно! Знаєш що? Коли я дивлюсь на тебе, так мені здається, що ти – так се я, а що я – так се ти. Так чудно; не знаю, од чого воно се так. Коли зостанусь одна на самоті, то все про тебе думаю, думаю, і мені приставиться, що ти в Чигирині перед гетьманськими хоромами на вороному коні гарцюєш, а усі гетьманші, полковниці ні на кого більш і не дивляться, опріч на тебе… У мене в очах так і потемніє… Я заплачу, заплачу, так важко на серці стане. Од чого воно так, Назаре? Ти не знаєш?

НАЗАР

Знаю, моє серденько, знаю! Як любо, як мені ти говориш! Промов ще раз, обійми мене. (Обнимаются, целуются.) Ще, ще один, останній раз. (В изнеможении кладет ей голову на колени.)

ГАЛЯ

Як мені весело з тобою! Чи воно усе так буде весело? скажи мені, Назаре.

НАЗАР (Не поднимая головы.)

Увесь вік!

ГАЛЯ

Куди ж ми поїдемо?

НАЗАР Урай.

ГАЛЯ

Я се знаю; та де ж він?

НАЗАР (Подняв голову.)

Не питай мене тепер; я нічого не знаю. Ми поїдемо туди, де нема і не буде ні полковника, ні батька твого, де тільки одна воля, одна воля та щастя. О, як ми будемо гарно жити! Збудую тобі хату світлу, світлу та високу, розмалюю її усякими красками – і чорними, і блакитними, і зеленими, усякими, усякими, наряджу тебе у шовк та в золото, посажу тебе на золотім кріслі, мов кралю, і довго, довго, поки вмру, все любуватимусь тобою. Та чи вмру ж я коли-небудь? Ні, я ніколи не вмру! Коли ти будеш зо мною, то смерть не посміє і в хату нашу заглянуть.

ГАЛЯ (Грустно.)

Ох, ні, Назаре, не кажи так! Мені страшно стало, і серце так защеміло, так заболіло, неначе чує недобру годину або яке горе.

НАЗАР

Яке горе? Де воно? Для нас нема його на цілім світі.

ГАЛЯ

Не знаю, Назаре; тільки мені щось на серці так важко, так гірко… Я усе думала про тата.

НАЗАР

Нащо ж ти об йому думаєш? Не думай – і весело буде. Знаєш, як приїдемо ми у Кодак… Се запорозький город… От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свирговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших. Далі мені вигодуєш сина, молодця чорнобрового, пошлемо його в Січ; там поставлю його перед козацькою громадою і скажу: «Любуйтеся, дивітеся: се мій син. Мені його вигодувала, викохала моя Галя, такого молодця!» Що, весело?

ГАЛЯ

Весело, мій Назаре, мій миленький, а серце все-таки болить. Мені здається, що тато вже прокинувсь і мене шукає.

НАЗАР

Бог зна об чім думаєш ти! Ось зараз будуть коні, і вони нас не найдуть, хоть нехай усю землю перевернуть. Не журись же, моя ластівко!

ГАЛЯ

Знаєш що? Ходім додому, розбудимо його, станем перед їм на коліна… Він нас простить: він мене любить.

НАЗАР

Хіба ж я його не просив, хіба ж не ставав перед ним на коліна! Адже ти бачила?

ГАЛЯ

Бачила, ти просив… Назаре, він мій батько.

НАЗАР

Лучче б не знать такого батька.

ГАЛЯ

Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чорнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула… Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий! (Обнимаются и целуются.)

НАЗАР О моя радість, мій сон чарівний! Не журись, серденько. Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, як твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду подивлюсь на дорогу.

ГАЛЯ

Ні, не боюсь.

НАЗАР

Чого ж ти знов зажурилась?

ГАЛЯ

Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, покритого червоною китайкою; і що тут запорожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе ніччю ходять мертві жиди… Ух, як страшно тут!

НАЗАР

Тобі твоя нянька Бог зна чого наговорила.

ГАЛЯ

Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізнитися з тобою.

НАЗАР

Я не піду… Ти не змерзла?

ГАЛЯ

Ні, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и целует.) О моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.

НАЗАР

Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо!.. Чорні уси, шаблю дамаську, пістоль за пояс – і козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мій чорнобривий!

ГАЛЯ (Надевает ему шапку.)

Отак краще! Постій, я пришпилю стьонжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?

НАЗАР

Се ти ще й завтра зробиш…

ГАЛЯ

Ох, тривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи белый, шитый красным шелком платок и подает Назару.) Що, хороша? Я сама вишивала і гроші на шовк сама заробляла.

НАЗАР

Спасибі, серце моє.

ГАЛЯ

Чи не заспівать оце пісню про хусточку, що я в Чигирині у дядини чула?

НАЗАР

Коли весела, заспівай.

ГАЛЯ

Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же, (Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

ГАЛЯ

Чого ж ти зажурився? То не треба було бі співать…

НАЗАР

Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку). Завтра знову подаруєш.

ГАЛЯ

Нащо вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю коли. (Плаче, помовчавши.)

НАЗАР

Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

ГАЛЯ

Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле сизокрилий, скажи, моє серце!

НАЗАР

Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливіший на світі.

ГАЛЯ

Ба я щасливіша за тебе. Ніколи ж не буду співать про хустку: цур їй!

НАЗАР

Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого і цілуються. Хома і Стеха крадуться