Читати книгу - "Журавлиний крик"

мав ніякої військової сили, а тому боявся й переживав: стільки страху натерпілося в недавньому бою його хлоп’яче серце. Але він як міг душив у собі цей страх, намагався бодай чим-небудь допомогти у тій спільній справі, яку вони всі вершили. А тепер, спізнавши радість першої перемоги й трохи заспокоївшись, він ладен був зробити все що завгодно для командира Карпенка і для сміливого славного Свиста. До сліз жаль було Фішера, з яким вони вже трохи заприятелювали в останні дні і навіть їли з одного казанка. Молода, самотня і щира душа Глечика горнулася до них — цієї маленької купки бійців, у якій і він поступово починав знаходити себе.

— Оце діло, — сказав Карпенко, коли вони підійшли до траншеї. — Оце хвалю.

Він перейняв у Глечика його ношу, уважно оглянув новенький кулемет і величезною п’ятірнею потягнув рукоятку.

— Трофей, — засміявся Свист і скочив у траншею до командира. — А на зуб нема нічого. Була торба галет, та й та обгоріла. А це тобі, командире, — все-таки трохи легший за твого пудовика «дегтяря».

Карпенко все крутив у руках кулемет, оглядаючи його з усіх боків, поляскав затвором, прицілився, скинувши на руку. Кулемет йому подобався, але старшина все щось зважував подумки.

— А патрони? — спитав він Свиста. — Це й усе? Ні, хлопче, не піде. На, Овсєєв, освоюй, воюватимеш, а мені мій зручніший.

Свист, здивувавшись, свиснув і торкнув на вихрах пілотку.

— Ну й дарма. Я його сам схопив би, та петеер — з двома не впораєшся.

Овсєєв без усякої радості взяв кулемет, а Свист, запустивши руку в глибоку кишеню своєї шинелі, щось вийняв у стиснутому кулаці.

— Ну, а на це що скажеш? Га?

Карпенко делікатно взяв з його долоні круглого кишенькового годинника на довгому блискучому ланцюжку, зашкарублими великими пальцями обережно розкрив футляр, покрутив головку. Це був добрий кишеньковий годинник із секундною стрілкою та випуклими фосфорними цифрами на кремовому циферблаті.

— П’ятнадцять каменів, анкерний хід — оце, скажу тобі, трофей! — хвалився Свист. — Хочеш, бери. На іменини не дам, а тепер — будь ласка.

— Ти диви, гарна штуковина: п’ятнадцять каменів, кажеш? — чи то серйозно, чи то з іронією перепитав старшина. — Молодець ти, Свист, молодчина. Отак через рік-два з тебе вийде неабиякий мародер, еге ж, ярина зелена?

— Ну, таке вигадаєш: мародер! — засміявся Свист. — Не хочеш — давай сюди.

Він простягнув руку, але Карпенко, не зважаючи на те, розмахнувся з усієї своєї немалої сили і так хряпнув годинником об покремсану осколками стіну сторожки, що аж посипалася штукатурка й, напевно, з тонким дзвоном розлетілися в різні боки всі п’ятнадцять камінчиків.

— Ось і все, і нічичирк — справі кінець, — сказав командир і відвернувся до свого кулемета в окопчику.

Свист почухав потилицю, по-блазенському підморгнув Глечику й справді не сказав ні слова.

17

Зацікавившись новою зброєю, Глечик підійшов до Овсєєва, і вони вдвох почали оглядати цей трофейний кулемет. Овсєєв чомусь знову став невеселий, мовчазний, і не можна було зрозуміти, що діється в його душі. Демонстративно, не помічаючи Глечика, він поставив на бруствер трофей, здмухнув пил і відкрив затворну коробку.

— Емге тридцять чотири, останньої моделі, — буркнув він. — В училищі ми вивчали. Швидкострільність величезна — не рівня нашому «дегтяреві».

Глечик уважно дивився, прислухаючись до слів досвідченішого за себе товариша, і думав, що той покаже, як поводитися з кулеметом. Але Овсєєв з незрозумілою ворожістю закричав на хлопця:

— А взагалі на якого біса! Ти приніс — ти й стріляй!

— Та я ж не вмію, — щиро признався Глечик. — А ти чому не хочеш?

Овсєєв помовчав, поклацав затвором і злісно гиркнув:

— Мені ще жити хочеться.

Глечику він не хотів казати всього того, що розумів сам, — що з кулеметом куди небезпечніше в бою, ніж з гвинтівкою, що в першу чергу гинуть кулеметники, що тепер йому вже не сховатися в траншею, бо Карпенко зажадає вогню, і Овсеєву знову доведеться ризикувати головою. Відразу чорна тінь лягла на його спочатку прояснілий настрій, знову вдарив у голову жаль, що, піддавшись нерішучості й утомі, проспав таку зручну для порятунку ніч. Тривожне почуття приреченості все більше охоплювало його, і Овсєєв, напруживши всі сили розуму, взявся шукати вихід.

Він прикинув, що коли віддати кулемета Глечику й домовитися з ним, можна було б, прикриваючись від старшини рогом сторожки, по траншеї й канаві якось пробратися до лісу. Думалось йому, що наляканий у першій сутичці Глечик може згодитися на те, а він пообіцяє, що потім допоможе втекти і йому. Тому, раптом змінивши своє ставлення до молодого бійця, Овсєєв подружньому спитав:

— Слухай, хочеш кулемет? Стріляти я тебе навчу.

— Ага, навчи, — згодився Глечик і підступив ближче.

Овсєєв уже піднісся духом від першого успіху і заходився пояснювати, як заряджати кулемет, коли це від сторожки почувся суворий Карпенків голос:

— Не хитруй, Овсєєв. Тут тобі не базар, щоб торгуватися. Тобі наказано, ти й виконуй.

Звузивши на вітрі злі очі, Овсєєв з ненавистю подивився на старшину й прикусив губу.

— Собака, — тихо сказав він крізь зуби. — Фельдфебель. Чорта лисого ти тут до вечора протримаєшся. Переб’ють, як мишей.

Глечик з раптовою тривогою в душі глянув на нього, помовчав, намагаючись збагнути значення тих страшних слів, і не повірив товаришеві.

— Невже переб’ють? А ми з кулеметів, та є ще й петеер.

— З кулеметів! — зневажливо пирхнув Овсєєв. — Профан ти в цьому ділі. Неук зелений.

Глечик розгублено потирав рукавом вороновану сталь кулемета. Несхитна впевненість Овсєєва в тому, що їх переб’ють,