Читати книгу - "Журавлиний крик"

Згодом, чим більше минало часу, тим усе настирливіше почали виникати інші думки: що добре зробив, залишившись тут, не піддавшись слабкості й страху, що тепер і він може не тільки пишатися, а й відчути в душі радісне щастя перемоги, якого досі ще ніколи не відчував. Думки летіли далі, й Алик уявив уже, що, коли їм пощастить якось вибратися звідси, то всіх їх, певно, нагородять, тоді і груди Овсєєва прикрасить медаль або орден — це було надзвичайно принадливо й обіцяло немало приємностей.

Так збігав час, а навколо все було тихо. Десь за поріділими, прорваними до небесної синяви хмарами пророкотали і стихли літаки, звідкись вітер доніс глухі вибухи бомб. День знову починався вітряний, по-осінньому непогожий і холодний, але тепер примхи погоди відступили на другий план.

Свист усе не міг вгамувати своє радісне збудження. Анітрохи не остерігаючись, він виліз з грязької траншеї і в незастебнутій шинелі з піднятим коміром усівся на тильному бруствері. Щоправда, зараз можна було й не остерігатися, бо дорога й поле попереду були пусті.

Транспортер ще димів, але вже догоряв, підставивши вітрові закурений залізний бік. Там же стояли покинуті підбиті мотоцикли, і Свист, весь час поглядаючи туди, не витримав.

— Командире, — гукнув він Карпенку, який лопаткою викидав грязь з окопчика. — Давай збігаю туди на хвилинку.

Карпенко випростався, подивився в поле й зморщився: видно було, що він не схвалює цього задуму, але й відмовити Свисту не хоче.

— Га, командире? — домагався бронебійник. — Може, якийсь харч знайдемо. А то вже пустувато, турецький бог, ярина зелена.

Карпенко ще раз оглянувся і знехотя дозволив:

— Ну йди, тільки дивись, щоб де поранений не підстрелив.

— О, ми його миттю кокнемо, — зрадів бронебійник і перескочив траншею. — Овсєєв, гайда зі мною.

— Ні, краще йди сам.

— Ех ти, боягуз! — зневажливо мовив Свист і гукнув Глечику: — Ходімо, салаженя, трофеї збирати.

Глечик розгубився, не знаючи, що робити: хотілося поглянути і боязно було вилазити з траншеї на стерню, туди, де ще недавно лютувала смерть. Але відмовитись він усе-таки не зміг, тим більше що Свист уже згорда кинув:

— Чого боїшся? Ходімо.

Тоді він узяв гвинтівку й виліз у вільний, дуже просторий і водночас страшнуватий світ. Вони перейшли залізницю і попрямували дорогою до улоговини.

Глечик почував себе тут, у цьому просторі, досить незатишно, все кортіло відстати від Свиста, сховатися за його спину, думалося, що ось-ось від тих ворожих машин загуркотить черга і смерть болем прониже його тіло. Однак там поки що не видно було нікого, і хлопець стримував, перемагав свій страх і ступав поруч з товаришем. Так вони перейшли місток і наближалися до бойовища; ніхто не стріляв у них, і Глечик трохи заспокоївся. А Свист доволі рішуче, з гранатою за паском, на якому блищала велика флотська пряжка, підійшов до транспортера, що стояв на дорозі, обійшов його, заглянув у відчинені ззаду дверці. Живого тут не видно було нікого, віддалік, уткнувшись обличчям у грязь, лежав убитий німець, біля нього, в канаві, другий, смерділо паленою гумою, тліючим ганчір’ям та фарбою. Не бачачи небезпеки, Глечик теж підійшов до машини.

Глянувши туди-сюди, Свист схопився за дверці і скочив усередину транспортера. Глечик з гвинтівкою напоготові поліз був слідом, та аж підскочив від страху. На чорному клейончатому сидінні, відкинувши голову й звісивши вниз нерухому руку, лежав убитий гітлерівець. Потім, трохи осмілівши, хлопець з цікавістю й острахом подивився в його безкровне білясте обличчя, немов з його виразу чи якоїсь рисочки хотів розгадати суть тієї войовничої пожадливості, що несла в Росію багатомільйонна армія цих чужинців. Але обличчя німця було звичайне, худорляве, давно неголене, і на ньому вже й сліду не було болю чи якогось іншого почуття. А Свист байдуже й безцеремонно переступив через убитого і, брязкаючи якимсь залізяччям, почав порпатися в череві машини.

— Ей, Глечик, тримай!

Він подав у дверці новісінький, анітрохи не обгорілий воронований кулемет. Глечик узяв його, а Свист, покопирсавшись ще трохи, зіскочив з оберемком набитих патронами стрічок. Їх він теж віддав хлопцеві, а сам підхопив на дорозі покинутий автомат, ногою перевернув на спину його вбитого господаря й гидливо сплюнув. Глечикові весь час було не по собі й боязко. Вбиті лежали зовсім як живі: в шинелях, у ременях, з круглими коробками протигазів, тільки що не рухались, але, здавалося, вони можуть кожної миті підхопитися з землі й кинутись на них. А Свист тим часом, не звертаючи на мерців особливої уваги, оглянув мотоцикл, обійшов другий транспортер, той, що засів у канаві, і через борт теж переліз у його кузов.

— Холера, нема нічого, — з прикрістю сказав він звідти. — Згорів увесь харч, ярина зелена.

Глечик навіть зрадів, що їжі не знайшлося (яка там їжа серед цієї гидоти). Довго вони тут не розходжували й мерщій подалися назад.

Хлопець тяг кулемет, важкий моток металевих стрічок і вже не відчував того страху, з яким ішов сюди. Ця екскурсія навіть сподобалася Глечику, і він не переставав захоплюватися своїми друзями, які вчинили такий великий розгром. Здавалося навіть неймовірним, що п’ятьом звичайним, простим бійцям вдалося знищити могутню німецьку техніку, дати чосу на дорозі тим самим німцям, які завоювали Європу і яких від самого кордону не могли зупинити наші дивізії. Хлопець не міг зрозуміти всього, але відчував, що за зовнішньою своєю простотою й незграбністю і Карпенка, і Свиста, може, й Овсєєва криється щось уміле, дуже й надійне. І тільки він, Глечик, видно, не