Читати книгу - "Журавлиний крик"

Карпенко хотів крикнути Свисту, щоб той швидше добивав броньові машини, але боявся відірватися від кулемета, аби не пропустити момент розгубленості ворога й не дати мотоциклістам сховатися за транспортери. Залізною хваткою стиснувши кулемет, він бив по них короткими й довгими чергами і, здається, зробив своє діло. Через якусь хвилину два чи три мотоцикли вже лежали в канаві, один стояв посеред дороги, покинутий сідоками, і тільки задній, спритно розвернувшись, помчав дорогою вгору.

Карпенко навів ствол і, поспішаючи, щоб не прогавити його, разів зо три натиснув на спуск. Але мотоцикл усе-таки вилетів на пагорок і, минувши берези, вискочив з-під вогню.

Тоді старшина відірвав від плеча кулемет і глянув у низину. Транспортер на дорозі вже горів, охоплений миготливими язиками полум’я, і над полем стелився хвіст чорного клубчастого диму. Другий стояв у канаві, задерши на узбіччя довгий плямистий ящик кузова, чимось схожий на труну, а вздовж канави один за одним тікали до беріз з півдюжини німців.

Старшина знову схопився за кулемет, але диск уже спорожнів, і, замінюючи його на заряджений, командир оглянувся на своїх бійців. Вітька Свист квапливо бив запальними кулями, намагаючись підпалити другий транспортер; висунулося з окопу пожвавлене натхненне обличчя Овсєєва, а за рогом покльованої кулями сторожки часто й навіть якось весело бухкала й бухкала гвинтівка Глечика. Карпенко, не приховуючи своєї радості, закричав:

— Вогню, вогню давай! Бий, Овсєєв, сто чортів його матері! Пали гадів!

І вони били по низинці, по втікачах на пагорку, аж поки кілька вцілілих ворогів сховалися за березами. На дорозі, в канавах, біля транспортерів розплаталися нерухомі тіла, одна підбита машина горіла димним, хитким на вітрі полум’ям.

Бійці зрозуміли, що першу атаку відбили, перемогли, і велика радість охопила всіх. Свист мудровано вилаявся, оглянувся і з хвацьким виразом на веселому пустотливому обличчі підійшов до Карпенка. Радісно і стримано всміхнувся у своєму окопчику Овсєєв, десь за сторожкою явно неохоче припинив стрільбу Глечик.

— Вітька — молодець, дай п’ять, — сказав Карпенко й міцним потиском труснув руку бронебійця. А той, сяючи радістю на кирпатому обличчі, пояснював:

— Розумієш, думав по задньому, а коли передній дав чергу, вирішив: ні! Гад, такої тріскотняви наробив, уже думав, голову продірявить. Ну, я його просто в лобище й молоснув.

— Холера, а мені під самий ствол розривну всадив, мало очі не вибив, — казав Карпенко, втираючи рукавом замурзане обличчя. — Ну, тепер утихомирились.

— А я мотоцикла підбив, — докинув Овсєєв. — Он того, що в канаву звалився. Моя робота.

Вони, звісно, трохи хвастали, щасливо радіючи з першої перемоги, кожен був повний власних вражень, І ніхто не оглянувся назад, де біля рогу сторожки стояв із своєю драгункою соромливий Глечик. Невідомо, як витримав він це своє перше бойове хрещення, але тепер у його хлоп’ячих очах, звернених на товаришів, було справжнє щире захоплення.

Старшина Карпенко, однак, недовго радів. Він раптом знову згадав про Фішера, який несподівано стійко загинув біля старих беріз.

— Ти диви, а вчений наш вистояв. Не злякався, — промовив старшина й нахмурився.

Свист і Овсєєв подивилися туди, де ледве помітною плямою вирізнявся на стерні окопчик Фішера. Вони не зронили й слова, тільки на мить смуток ворухнувся в їхніх очах.

— А я на нього нарікав, — розсудливо говорив Карпенко. — А він, бач, молодець.

Та коротке захоплення-радість скоро минулося, люди віддалися новим думкам-турботам про своє близьке майбутнє. Старшина знав, що незабаром треба знову чекати німців, та вже куди більші сили, ніж ці, що були, певно, розвідкою. Він наказав Свисту, Овсєєву та Глечику приготуватися і сам почав набивати патронами два порожні магазини. Свист відійшов у свій окопчик, став віддалік Овсєєв, а Карпенко, прихилившись спиною до стіни траншеї, клацав у диску патронами й думав.

Якось прикро було командирові, що він недавно накричав на Фішера, що взагалі не раз нехтував цього бійця, може, навіть зневажав його. Старшина ніяк не міг зрозуміти, як цей інтелігент-книжник наважився на таку самовіддану сміливість. І Карпенко, який усе життя поважав людей простих, зрозумілих і рішучих, як він сам, тепер уперше засумнівався у своїй правоті, відчувши, що є ще якась невідома йому сила, крім сили м’язів та зовнішньої видимої рішучості.

— Але де ж цей Пшеничний? Невже втік?.. — сам у себе спитав Карпенко й покрутив головою, подумавши, що й тут він прогавив — чогось недогледів у людині.

Аликові Овсєєву готуватися до бою, власне, було нічого: патронів вистачало, гвинтівка справна, окоп досить глибокий, і боєць, розстебнувши гаплики шинелі, навалився грудьми на бруствер і позирав на дорогу.

Якихось півгодини тому в гуркоті короткого бою ніхто не помітив, що після першої черги з транспортера Овсєєв сховав голову за бруствер і так зачаївся. Бійцеві зовсім не видно було дороги, якою їхали німці, і він не стріляв, тільки повернув голову, щоб хоч трохи бачити Карпенка. Поки гриміли постріли, Овсєєв гризся сумними думками, передчуваючи скору загибель, і все дорікав собі, що не втік уночі, коли стояв на варті, не подався за ліс, де можна було б приєднатися до якогось підрозділу й уникнути безглуздої смерті. Якесь особливо загострене чуття підказувало хлопцеві, що Пшеничний пощез назавжди, і йому було дуже прикро за свою недавню нерішучість, за яку доведеться тепер поплатитися головою. Супроти цієї близької загибелі розпачливо протестувало все його єство, весь настирливий Аликів дух, волала кожна клітинка, жадаючи жити.

Але минуло кілька хвилин, а загибелі все не було, та й особливого страху — теж. Постріли з дороги стихли, тільки поруч гуркав петеер та торохтів кулемет старшини, і Овсєєв обережно виглянув.

Те, що він побачив на дорозі, відразу змінило його настрій, де