Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин 📚 - Українською

Читати книгу - "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин" автора Автор невідомий - Народні казки. Жанр книги: 💛 Інше / 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 80
Перейти на сторінку:
мужик проїхав її, догнала мужика, плигнула на сани і почала довбаться в санях. Розгорнула рядно і ну викидать звідти куски баранини. Викидала всю баранину і сама сплигнула. Підобрала всі шматки докупи, наїлась гарненько; останні шматки баранини зарила в сніг, а обгризені кістки понесла до вовка. Вовк погриз ті кістки, не наївся, а тіко губи помазав.

На другий день вовк знов посилав лисицю на роздобичу, а вона йому сказала: «Ти, вовче, тепер попробуй сам роздобуть обід, а то я собак боюсь». — «А де ж ти його береш, що тебе собаки чують?» — «Та я ходила на село і там у одного чоловіка повний винбарь м’яса провідала». — «А навіщо ж йому м’ясо?» — «Так він же торгує ним».

Подавсь вовк до села. Зайшов з городів і почав приглядаться, де той винбарь стоїть, у якому повно м’яса. По запаху пішов навмання до одного винбаря і вправду наткнувсь невзначай на такий винбарь, де висіла різана баранина. Вовк почав ходить кругом винбаря, приглядавсь, де б найти дірку, у яку можна б було пробраться у винбарь. Підійшов до дверей, а там дірка. Вовк хоч і догадувавсь, що він не пролізе в ту дірку, а все-таки захотілось йому попробувать, уткнуть свою морду в ту дірку. Попробував — голова не влазе, а запах м’яса іще дужче роздратував його утробу. Йому почулось, що м’ясо лежить якраз над діркою. Вовк просунув туди передню лапу і почав нею мацать, шукать м’ясо. А у винбарі над самою діркою та стояв капкан; поставлений був, щоб не забралась до баранини кішка. Капкан як клацнув та вовка за ногу. Вовк виривавсь, виривавсь з капкана і нічого не міг поробить. На ранок мужик пішов до винбаря, побачив вовка, взяв ціп і убив його. Осталась тоді лисиця сама господарювать у вовчій хаті.

На другу зиму лисиці вовча хата не понаравилась. Пішла вона до медведя і каже: «Пусти мене, Мишутка, до себе перезимувать». — «А хіба у тебе нема своєї хати?» — «Та була старенька, розвалилась, а нову построять не вправилась, бо на мою долю випало нещастя: чоловік умер, було не до хати, а тепер наступив холод, нікуди податься. Пожалій мене, сиротину!»

Медвідь зжалівся, пустив. Медвідь лежав, лапу свою ссав, а лисиця ходила на охоту і добувала собі їжу. Одного разу лисиця принесла собі пару курей, підобгала їх під себе, одкусувала по шматочку і їла. Взяла завіна медведя, що лисиця щось жує, спитав у неї: «Що ти, сестро, їси?» — «Та се я свої кишки витягаю з живота і їм». — «А хіба вони добрі?» — «О, дуже добрі!» — «Ану, дай мені клаптик, я покуштую». Лисиця дала йому шматок курятинки. Медвідь покуштував, показались йому дуже смашними. Тоді він прогриз собі пузо і почав витягати свої кишки і їсти. Тягав, тягав медвідь свої кишки, поки й здох на місці. Осталась лисиця одна господарювать у медвежій хаті. Всю зиму їла медвеже м’ясо, а на його шкурі спала, мов паня.

Лисиця-сповідниця

Одного разу лисичка зібралася на богомілля. Взяла собі гарненьку палицю, клунок з хлібом, як звичайно збираються подорожні в далеку дорогу, та й пішла, зігнувшись, мов стара бабуся.

От іде вона шляхом та й іде. Коли зустрічає її зайчик сіренький, маленький та й питає:

— Куди це ти, лисичко, йдеш?

— На богомілля, — одказує лисичка.

— Візьми й мене до себе, — каже зайчик.

— Ходімо, — відказала лисичка, — все ж таки вдвох охотніше буде.

От ідуть вони та й пісеньки богомільної співають. Коли зустрічає їх качечка сірошня та й питає:

— Куди це ти, лисичко-сестричко, йдеш з зайчиком?

— На богомілля, — одказує лисичка.

— Візьміть і мене до себе, — каже качечка.

— Ходім! — відповіла лисичка.

От ідуть вони втрьох. Ідуть та й ідуть; коли їх півник зустрічає, пишно вбраний, та й питає:

— Куди це ви зібралися мандрувати?

А лисичка й відказує:

— На богомілля.

А півник і каже:

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім! — відказує лисичка.

От ідуть вони вже вчотирьох. Ідуть та й ідуть. А вже й вечір надходить. Бачать: попереду їх лежить колода товста.

От лисичка й каже:

— Сідайте, відпочинем трохи, бо до монастиря ще далеко, а вже й притомилися трохи.

Сіли, відпочили та й знову пішли.

Ідуть та й ідуть. А вже й ніч надходить.

Мандрівники дійшли до лісу, потім увійшли в ліс, як уже стало зовсім темно. От лисичка й каже:

— Мабуть, під цим кущиком будемо ночувати.

Так і зробили. Звернули з шляху та й полягли спати в затишку. Всі поснули, мов повбивані; тільки лисиці щось не спиться. Вона сіла коло їх та довго про щось собі мріяла. Потім вирила нору під кущем, залізла в неї та й собі заснула. В цей час настала тиша, тільки чувся сонний хрюкіт.

Повставали вони, ще й сонце не зійшло. Коли стало сонце сходити, вони погрілися та й хотіли знову вже йти далі по шляху.

А лисичка й каже:

— До монастиря ще далеко, а я декілька раз була в ньому, то вже так, як монашка, все знаю; як і сповідати, як і співати — про все знаю. Так треба, мабуть, отут в цій нірці помолитися, посповідатися та й не йти до монастиря в такий далекий шлях.

Так і зробили. Лисичка вибрала гарненького каменя, щоб до його сповідати, внесла в нору й почала молитися. Потім, помолившись, і каже:

— Ну, підходьте, буду вас сповідати.

Спершу підійшов зайчик і поклав лапки на камінь. Вона йому потім і каже:

— Ну, які ти при собі гріхи знаєш? Що ти робив до цього часу?

А зайчик і каже:

— Що ж я робив! Пасся в лісі, кору їв на молоденьких рослинках, з комахами грався. Та оце і все.

От лисичка взяла того каменя, перехрестила його, підняла вгору та гуп зайчика по голові. От уже й посповідала. Одтягла зайчика неживого далі в темну нору та й каже останнім:

— Ну, підходьте і ви, бо зайчик пішов по норі далі молитися, і підходьте тільки по одному, а інші біля нори побудьте, а я тоді гукну.

От підійшла качечка, поклала лапки на камінь. а лисичка й питає:

— Ну, які гріхи при собі знаєш?

А качечка й каже:

— Ніяких поки що.

— А що робила ти до цього часу?

— Що ж я робила! Рибку ловила, жучків різних, хробачків тощо.

— Ну, то покайся перед Богом.

Потім узяла лисичка камінь, перехрестила качечку та лусь каменем,

1 ... 26 27 28 ... 80
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин"