Читати книгу - "Вбивство Петлюри. 1926"

Торрес підкреслював, що в багатьох країнах на таких політичних процесах підсудні-месники були виправдані, як, наприклад, вірменин Агасі Тинделян, який убив у Берліні в 1923 р. колишнього великого візиря Османської імперії, старого пашу Таалат-Бея, помстившись за страшну різанину вірмен у 1915 р. Безумовно, і цим сильним моральним аргументом адвокат апелював до французького патріотизму: бо чи ж французи гірші й менш справедливі, ніж німці?! Він заклинав присяжних: «Я сподіваюсь від вас, панове, в ім'я нашої країни винести одноголосний вирок: "Ні!"»

Перед нами унікальний документ – аркуш зі списком сформульованих суддями запитань, на які мали відповісти присяжні. Дозволимо собі навести його повністю, усі п'ять запитань:

«1. Чи обвинувачений Самюель Шварцбурд був винним у тому, що добровільно стріляв у Симона Петлюру 25 травня 1926 року?

2. Чи його постріли й рани від них спричинили смерть?

3. Чи мав Шварцбурд на меті вбити Симона Петлюру?

4. Чи свій учинок Шварцбурд підготував заздалегідь?

5. Чи підготував Шварцбурд пастку своїй жертві?»

Колегія присяжних Паризької судової палати налічувала дванадцять чоловік. Надзвичайно довго тягнувся час таємного голосування та підрахунку голосів. І ось, нарешті, після тривалої наради, голосування й підрахунку старшина колегії присяжних оголосив результати: вісім голосів проти чотирьох були подані за виправдання Шварцбарда. Але на окремі запитання відповідь «ні» дала значно більша кількість присяжних. Так, наприклад, на 4-е і 5-е запитання відповіли «ні» відповідно 11 і 12 чоловік, а на всі п'ять запитань присяжні (як оголосив їх старшина, «за велінням душі та совісті») відповіли негативно більшістю голосів, тобто великих суперечок і розбіжностей не виникало.

Коли присяжні відповіли на перше й вирішальне запитання «ні» вісьмома голосами, серед численних присутніх Палацу правосуддя вибухнули вигуки: «Нехай живе Франція!», «Слава французьким присяжним!», «Хай живе справедливість!». Величезний натовп уболівальників, друзів, родичів, журналістів обступив і закружляв навколо Торреса і ІІІварцбарда, ледве не розриваючи їх на сувеніри. Чи не цього ж дня Торрес одержав замовлення на книгу «Процес про погроми», яка вийшла в світ уже наступного року. А Шварцбард, насолоджуючись свободою, давав одночасно кілька інтерв'ю і при цьому виглядав набагато зніяковілішим і переляканішим, ніж у залі суду.

Адвокатам Ольги Петлюри – Кампенсі та Більма (особливо останньому, який хвалився, що ув'язнить Шварцбарда мало не пожиттєво) – довелося пережити чимало неприємних хвилин і докорів у пасивності, у невмінні боротися. А ім'я Торреса ще довго було на вустах усього Парижа й усієї Франції. Він переміг блискуче.

І тим, хто уважно прочитав судові запитання присяжних, стає зрозумілим, наскільки виявився на висоті, наскільки рішуче переміг адвокат. Бо, якщо хоч трохи замислитися над нелогічністю відповідей присяжних, стає очевидним, що почуття і прагнення до справедливості перемогли, у цьому разі, юридичні норми, кодекси, букву закону. Але, як колись говорили суфії, «мить справедливості важливіша ста років молитов».

Адже відповідь «ні» на друге та третє запитання була очевидним абсурдом. Якщо обвинувачений не вбив Петлюру, хто ж тоді його вбив або від чого він тоді помер? Якщо постріли й рани від них не спричинили смерть, то чому Симон Петлюра помер у монастирській клініці, стікаючи кров'ю? І, нарешті, якщо Шварцбард не мав наміру вбити Петлюру, то виникає питання, чому ж він стільки разів стріляв у нього?

Найупливовіша англійська та європейська газета, лондонська «Таймс», 27 жовтня 1927 р. так оцінила результати судового процесу: «З огляду на звичайну м'якість французьких присяжних, коли до них зверталися з апеляцією виправдати підсудного, вирок не був дуже несподіваним». Однак це не відповідає дійсності, і знову наведемо вірне спостереження Олександра Вертинського: «Надежд на оправдание, конечно, не было никаких, потому что французский суд оправдывает только за убийство по любви или из ревности». Так, у роки Третьої республіки у Франції траплялися виправдання обвинувачених на судових процесах із політичним забарвленням. Однак там справді обов'язково була наявна «любовна» складова. Наприклад, присяжні виправдали дружину міністра фінансів Генрієтту Кайо за вбивство редактора газети «Фігаро» Гастона Кальметта. Але мотивом виправдання було палке кохання мадам Кайо до чоловіка, через яке вона не змогла знести вкрай різку критику на його адресу в найпопулярнішій газеті країни. Саме на процесі Шварцбарда вперше підсудний був виправданий у справі, де були винятково політичні мотиви.

Петлюрівська еміграція надзвичайно болісно сприйняла виправдання Шварцбарда й несхвально оцінювала результати судового процесу. Наприклад, А. Яковлів у книжці «Паризька трагедія» писав: «Такий присуд, який би він не був тяжкий для нас, не означає, не повинен означати, як у наших очах, так і в очах цілого світу, що цим самим визнано повністю правильною тезу, яку підтримували оборонці Шварцбарда, себто, що нібито Петлюра був винний у погромах (Виділено нами. Однак саме на цьому базувалось рішення присяжних. – Авт.). Ця теза оборони значною мірою була збита вже під час судового слідства… остаточно вона була розбита у промовах адвокатів і прокурора (як ми бачили, це абсолютно не відповідає дійсності. – Авт.). Навіть Торрес у своїй кінцевій промові говорив, головним чином, про германофільство Петлюри та про заслуги Шварцбарда перед Францією в часи світової війни». Але процес усе ж таки був повністю програний, і, що не кажи, це розуміли всі.

Символічно, що незважаючи на обурення виправданням Шварцбарда ні дружина Петлюри, ні жоден із його прихильників не намагалися оскаржити це рішення визначеним французьким законодавством шляхом – апелюючи до вищої судової інстанції.

Єврейська ж світова громада оголосила вирок паризького суду «вироком цивілізації», а ім'я Шолома Шварцбарда було вкарбоване в золоту книгу Єврейського національного фонду між славетними іменами тих, хто найбільше відзначився у справі національного відродження єврейського народу, його культури та єврейської держави в Палестині.

Після виходу на волю Шварцбард написав листа євреям Балти, і за його проханням на могилі Іцхака Шварцбарда було викарбовано напис: «Твій син Шолом помстився за священну кров святих братів твоїх і кров мучеників