Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Я ж ніби збожеволів. Лупив колодками, тупав ногами і вже не чув під собою долівки. Потрапляв у якесь місище, ковзався по тілах моїх ворогів, мене й кусали, але я вже не відчував болю. Бився так, як ніколи дотіль. Моя лють стала раптом страшна. Пахло гострим духом крові й розчавлених тіл, і я втишився тільки тоді, коли все навколо заспокоїлося.

Важко дихав, стоячи в темряві, і відчував силу й піднесення переможця. Було тихо. Напрочуд тихо, і я прослуховував цю тишу з хворобливою увагою. Ще чекав на новий приступ пацючого війська, але тиша стояла така безмежна, що я повільно почав отямлюватися. Мені аж вуха заклало — нерухоме й важке повітря було в моєму невільницькому мешканні. Нагло й гостро відчув я самотність і неприкаяність. Сила покидала мене — хотілося спати. Склеплювалися очі, і я вибрався на ложе. Дзвонила в скронях кров — тиша була навколо, незвичайна тиша! Дика, несусвітська тиша, яка надовго мала стати моїм співжильцем. І я дозволив їй загойдати себе — проваливсь у глибокий паркий колодязь і довго летів, чіпляючись за його стіни, бо дна в того колодязя не було…

Тоді просвітилась у темряві висока, кощава постать, власне, тінь, бо не може мати тіла той, хто позбувся свого «я». А затим він виступив із розпростертого на убогій лежанці тіла, йому конче треба було відійти вбік і пильніше придивитися до того, ким він у даному часі став. Зміг наповнити Залізний Мішок, у який було кинуто ченця Григорія, тихим блимотливим світлом; воно розливалося по келії синьо й морочно, було неживе, але достатнє, щоб побачити залиту кров'ю долівку — тьмяно й червоно вона полискувала. Валялися круглі клубки мертвих пацюків, між яких безшумно снували ситі живі — понаїдалися вже донесхочу. Вже й до свого ворога збайдужіли, до того розпластаного й блідого, який також не подавав ознак життя, ніби й не сон забрав його, а таки смерть. Висока, кощава постать стояла нерушно й пильно придивлялася, хоч обличчя в неї й не було; пильно наслухала, хоч не було в неї і вух; пильно впізнавала себе в тому напіврозтерзаному чоловікові. Дивно було відчувати споріднення з ним, а ще дивніше, що чув за плечима дихання ще одного, через кого той сонний чи мертвий так нещадно катувався.

Отямився я від гуркоту. Здалося мені, що над головою вдарив грім чи щось важке б'є по даху, а дах той був чомусь залізний. Била у скроні кров, і я спершу ніяк не міг отямитися. Важкі сталеві удари стрясали повітря, і я подумав, що глухну. Подумав, що ця важка, нелюдська брила темряви от-от звалиться на мене й розчавить, як комаху. Ще й досі не розумів, що діється, а грюкоти били й ламали стелю: коли ж я торкнувся стіни, відчув, що вона тремтить. Більше того, мене опалив холодний дотик металу — я сидів у якомусь залізному мішку.

З мозку вимивалися рештки сну, і все так дивно поперекручувалося: моя бійка з пацюками, сон, удари грому. Здавалося, якась дужа сила підхоплює мене й починає підкидати. Я забив собі вуха пальцями й заплющився. Треба було отямитися, але думки розлазилися, як павуки. Мені здалося, що ця келія повна найпотворніших павуків. Вони полізли на мене, заворушили металевими лапами і знамірюються пустити в мене отруту. Засновували весь світ переді мною, який і без того сплітався з тонких, рожевих ниток, — ворушилися в цім плетиві, спалахували чорними плямами, чорні плями — це й були оті струси, які нелегко витримати мозку. Але я зібрав усю силу і спробував утішити себе кволою сподіванкою, що це сниться мені якийсь дивовижний сон.

— Це сон! — кричав я. — Сон, чорт забирай, сон, прокляття йому і всім, хто наслав його на мене, — сон! Він довбе мені мозок, бісів сон!

Я кричав, міцно стуливши очі й стискуючи руками вуха:

— Сон, сон, сон! Зараз воно все закінчиться, зараз… зараз!

Я казав:

— Сон, чортова мана, це не може довго тривати, це ж безглуздо, я повинен прокинутися!…

Відтак у келії стало тихо. Я безсило відкинувся на ліжницю й розслаблено розплющився. І раптом побачив світло. Воно народжувалося десь угорі, в одному із кутків цього залізного мішка; здалося мені, що прочинилася довга лискуча труба і в ній засвітився клаптик голубого неба.

Мені аж подих забило од цього чарівного видовиська. Відчув, що починаю розчулюватися, потекли по моїх щоках сльози, і. я безсилий був спинити їх. Бачив тільки блідий кавалок неба, шматок живої справжньої хмари, що обрізала те небо. Але для мене й цього було досить. Я плакав, дивлячись на той малий острівець світла, той блідий провісник волі, що увірвався до мене в цю глупу темінь. Пив оте світло, як п'є спраглий воду, — жив блідим міражем. Так, він приніс мені розчулення, якого я ще, здається, не заживав. І я пустив його в душу, розтопивсь у ньому — адже той блакитний клаптик доніс мені запах трави, нагад про чудове мандроване життя, прохолодні роси й ранки, загорнені в пишні шати світань. Відтак долинув до мене поклик шляхів, які пахнуть також по-своєму: припорошена курява й зелене листя придорожних дерев, що біжить, утікаючи від вітру, — ось воно, подумав я, справжнє життя! Ми — діти землі нашої й повинні дихати з нею одним диханням. Поза нею нічого немає, скільки б людина не прагла вирватись із меж простого і зрозумілого.

Я сидів на ліжниці, впершись спиною об стіну і закинувши голову туди, звідки до мене сочилося світло. Я відчув, що десь близько існує сонце, опарене в росах, здіймається воно над світом, радісно провіщаючи новий день і нове світло. Через те небо запалюється божественним сяєвом, як оце зараз, і тоді по-новому відчуваєш красу нашого короткого існування.

Світло з'явилося тільки на хвилю. Але воно викликало в мені гарячу хвилю марень, і я, лежачи на твердому настилі, залюбки віддався їм.

І темрява відступила з мого убогого невільницького мешкання; я нібито лежав десь у траві, закусивши бадилину, і стежив, як моторно працює комашня; слухав, як росте трава й