Читати книгу - "Мор, Валерій Олександрович Шевчук"

Оте бажання виїхати за місто було таке сильне, що я піддався спокусі. Гукнув кількох слуг, ми осідлали коней і таки поїхали, куди наказував мені прибути внутрішній голос. Звелів служкам їхати поодаль, а сам погнався дорогою до невеликого приміського гаю. За ним розстелялася широка долина, звідусіль оточена гайками, і я помчав через неї. Нарешті дістався до пропам'ятної грушні; вона стояла, як раніше: правда, цвіт її давно осипався. Не завважив я і грушок: дерево стояло безплідне.

Спинив коня й пішов до того місця, де колись мав чарівне видіння-сон. Так само ліг на траву, і, як тоді, дивне почуття охопило мене. Здалося, що я розчиняюся між зелені: волосся моє пнеться угору, стаючи гіллям, а ноги вгрузають у землю, перетворюючись на коріння.

Мелодійно задзвонило від далекої церкви, і я примусив себе уявити отих трьох вертепників, котрі привиділися мені й того разу. Он вони: один тягне на спині вертеп, другий — звізду, а третій — клунок із ляльками. Повернули до мене обличчя, і я здригнувся: зоріли на мене кістяки. Зимний піт пробрав мене: ті ж кістяки почали хитати долішніми щелепами, начебто співали. Я примусив себе уявити й вертепну виставу, відтак прикликав Ірода, який і тепер мені підморгнув. Цього разу, правда, враження в мене було інакше: Іродові очі нагадували мені ченця Григорія. «Ну, звісно,— подумав я, перекидаючись на живіт і зриваючи бадилину.— Ірод — це і є той богоненависник!»

Мені стало радісно й трохи смішно. Смоктав із травини солодкий сік і дихав чудовим запахом землі. На дорозі тим часом з'явилися мої слуги, вони їхали, попустивши повіддя, й балакали. Були спокійні й задоволені світом, і мене раптом стьобнула лють: чи не завдяки мені мають спокій оцей і вмиротворення? Я, може, теж хотів би щось таке відчувати, але місія моя складніша. Мушу весь час сушити голову, бо навіщось мені потрібно стало рятувати цей світ? Чи не ліпше віддатися життю, як віддається оця грушня чи оті двоє моїх лобуряк? Он які вони ситі й угодовані, а господар їхній — шкіра та кості, їх ніщо не з'їда у світі, як оце мене: на мить мені заздрісно стало.

Я скочив на рівні і, поки слуги доїхали до мене, стрибнув на румака. Притис його острогами, і він, покосувавши оком, побіг чвалом. Мені раптом захотілося гострого, скаженого руху, і я підігнав коня. Він слухняно наддав ходи — вітер уже бив мені в обличчя. Але цього теж було мало. Я пустив коня навскач, ніби хотів відірватися од тих двох ситих і задоволених, що силою долі мають весь час супроводжувати мене. Кінь гнав галопом, витягнутий у стрілу, а я, припавши до його шиї, відчував гостре задоволення. Щось лихе прокидалось у мені, шалене й нестримне. Хотілося загорлати й зареготати, хотілося напасти на когось і, коли б була в мене шабля, рубонути невидимого ворога так нещадно, щоб пересікти його надвоє. Під цю хвилю я міг би напасти і на тих двох своїх вайлуватих слуг, які, дивлячись мені вслід, здивовано спинилися й порозкривали роти.

— Я заплачу вам, янголи, за вашу виставу,— рипів я зубами.— Ох, добре заплачу, маю вже чим! Душею того вільнолюбця заплачу, і будете ви, певне, задоволені.

Я почув за спиною тупіт. Повернув голову, наздоганяли мене слуги.

— Пане,— закричав один із них,— чи не поніс вас кінь?!

— Стривайте, ми зараз його перехопимо! — кричав другий, і я, зціпивши від осердя зуби, натис коневі острогами на боки, щоб ніхто мене в цьому світі не зміг перехопити.

Нарешті мене вивели з темниці, і я пішов, оточений кількома сіролицими, по довгих склепінчастих сутеренах. Ледве волочив ноги, бо від довгого сидіння й колодок вони позатерпали. Але голову мав ясну й залишався розважний. Звісно, вмирати не хотілося: я, як і всі смертні, тримав у кутику мозку надію, що вдасться-таки вискочити з цієї халепи, тому й не думав про смерть. Навіть хотілося увійти в змагання з сіроносим: то, здається, мала бути непроста боротьба. Як на мене, ми з ним не несемо вічної суперечності світу — темряви і світла, дня та ночі, бога й диявола, ми з ним суперечність внутрішня: світла у світлі, коли ми складаємо світло, і темряви у темряві, якщо ми складаємо тьму. Простіша була б боротьба, коли б я потрапив до рук єзуїтів, але тут ідеться не про те.

Я йшов роззираючись. Думати про майбутній суд не хотілося. Не міг готуватися до того, чого не знав і що лише збирався пізнати. Сутерен був низький, хоч іти в ньому можна було не згинаючись. Походні в руках у моїх супровідників різали очі, але світло було не сильне, і очі поступово звикали. Стіни точили слиз, і вогонь вигравав на них нерівними спалахами. Мої провожаті убрались у довгі світлі плащі; побрязкувала схована під тими плащами зброя.

Ми рушили сходами, по яких текла вода, я відчув босими ногами, що та вода тепла. Зрештою зупинилися перед важкими, кутими дверима, й один з моїх провожатих стукнув у них кілька разів кулаком. Двері повільно розчинилися, і я переступив порога, потрапивши в той-таки шинок, звідки мене запроторено до в'язниці.

За столом, покритим червоною китайкою, вже сиділи сіроносий з компанією. Всі вони також убрались у білій стрій, і мені від того стало раптом смішно: надто урочисті й бундючні були навдокіл обличчя. Шинкарки, звісна річ, я не побачив, і це мене трохи засмутило: хоч повелася вона зі мною недобре, але на ній таки приємно було зупинитися окові.

Поки що я був спокійний. Не мав ні страху, ні урази, навіть трохи перейнявся їхньою урочистістю. На мені клаптями звисала ряса, і я озирнув її тут, при свічках, зі здивуванням.

Мене посадили навпроти сіроносого. Дивився на мене важким поглядом, десь таким, як і тоді, коли виголошував мені присуд. Але я не відвів очей. Лихі іскри спалахнули в його зорках, сіроносий звівся.

— Помолися богові, — понуро сказав він, —