Читати книгу - "Кінець Вічності, Айзек Азімов"

— Просто бридко стає від таких самовихвалянь, — сказав він. — Який дурень повірить тому, хто на всі лади розхвалює власну продукцію! Хіба така людина скаже про вади своїх виробів? Або хіба утримається від перебільшення?

Харлан у своєму рідному Сторіччі був свідком розквіту реклами, через те він поблажливо звів брови.

— З цим треба миритися. Такий був їхній спосіб життя, а ми ніколи не втручаємося в спосіб життя суспільства, якщо тільки він не завдає серйозної шкоди людству в цілому.

Розглядаючи крикливі рекламні оголошення, Харлан знову повернувся думками в сьогоднішній день. Його охопило несподіване хвилювання. Чи справді щойно пережитий спомин випадковий? Чи, може, то були болісні пошуки виходу з мороку, пошуки шляху до серця Нойс?

Реклама! Спосіб привернути увагу, заохотити. Хіба для фабриканта, який виробляє оці екіпажі, важливо, чи хтось давно вже хотів купити його товар, чи таке бажання виникло під впливом реклами? Якщо йому вдавалося запопасти клієнта (було таке слово) і той врешті-решт зробив покупку, то хіба не однаковий наслідок?

А коли так, то хіба має значення, чим керувалася Нойс, — почуттями чи розрахунком? Важливо, щоб вони були вкупі й тоді вона покохає його. Він усе зробить для цього і, зрештою, не матиме значення, що стало поштовхом для її кохання. Харлан навіть пошкодував, що не читав любовних романів, про які так зневажливо відгукнувся Фінджі. І раптом в голові Харлана зблиснув здогад. Із несподіванки Харлан аж стиснув кулаки. Якщо Нойс прийшла до нього, до Харлана, по безсмертя, то це означає тільки одне: доти вона ні від кого не одержувала такого дарунку. Це означає, що до того дня вона не була коханкою жодного з Вічних. Виходить, у Фінджі вона була тільки секретаркою. Інакше для чого тоді їй потрібен був Харлан?

Однак Фінджі напевно робив спроби, напевно намагався… (Харлан навіть подумки не зміг закінчити фрази). Фінджі й сам, особисто, мав змогу довести існування такого забобону. Щодня зустрічаючись із Нойс, він не міг утриматися від спокуси, не міг не зробити спроби. Отже, вона йому відмовила.

Тоді йому довелося використати Харлана, і Харлан домігся успіху. Ось через що в Фінджі заграли ревнощі. Щоб помститися, він намагався переконати Харлана, нібито Нойс мала суто практичні наміри й ніколи не буде його.

Хоч би там як, але Нойс відмовила Фінджі, незважаючи на свою мрію жити вічно, й прийшла до Харлана. В неї був великий вибір, але вона обрала Харлана. Отож нею керував не тільки холодний розрахунок. Якусь роль тут зіграло почуття.

З кожною секундою в Харлановій голові народжувалися дедалі сміливіші думки, виникали дедалі відчайдушніші наміри.

Вона повинна належати йому. І вже тепер! До Зміни Реальності! Як, хай йому грець, сказав Фінджі, ніби збиткуючись над ним: мить не можна продовжити навіть у Вічності.

— А коли все-таки можна?

Харлан уже достеменно знав, що він має робити. Ущипливі насмішки Фінджі довели Харлана до такого стану, що він ладен був піти на будь-який злочин, а пущена Обчислювачем шпилька на прощання підказала Харлану характер його майбутнього злочину.

Після цього він уже не гаяв часу. В радісному збудженні він мерщій вибіг із кімнати, аби здійснити свій перший злочин проти Вічності.

Ніхто не поцікавився, куди він поспішає. Ніхто не зупинив його. Все-таки в соціальній ізоляції Техніків були свої переваги. Він підійшов до виходу в Час і настроїв прилади управління на відповідні координати. Харлан побоювався, що колись потрібно буде на законних підставах скористатися цим самим виходом і хтось зацікавиться, чому він зайнятий. Харлан трохи повагався і опечатав двері особистою печаткою. Це відвертатиме увагу. Неопечатаний вихід став би темою пересудів на цілий тиждень.

Звичайно, міг би щось запідозрити і сам Фінджі, якби наштовхнувся на двері. Доводилося ризикувати.

Нойс стояла на тому самому місці, де Харлан її залишив. Відколи він покинув 482-е й вернувся у Вічність, минуло кілька нестерпних годин (за біологічним часом), але для Нойс він з’явився через кілька секунд після свого зникнення. Жоден волосок не встиг поворухнутися на її голові.

— Ти щось забув, Ендрю? — злякано запитала вона.

Харлан жадібно дивився на жінку, але й з місця не зрушив, щоб хоч доторкнутися до неї.

Він пам’ятав слова Фінджі. Й не ризикував наразитися на холодну байдужість.

— Нойс, ти повинна зробити те, що я тобі скажу, — промовив він хрипким голосом.

— Все-таки щось сталося? Адже й хвилини не минуло, як ти вийшов.

— Не хвилюйся, — відповів Харлан.

Він ледь поборов у собі бажання взяти її за руку й заспокоїти. Адже його слова тільки стривожили її. Немов злий демон підбивав його на необачні вчинки. Навіщо він вернувся сюди першої ж хвилини, як тільки випала нагода? Він лише розтривожив дівчину своєю несподіваною появою.

Та в глибині душі він добре знав, для чого був потрібен такий поспіх. Він мав ще два дні, передбачених просторово-часовою інструкцією. Що менше часу він використає із свого запасу, що раніше вернеться, то менше буде шансів викрити його. З другого боку, такий поспіх був пов’язаний з ризиком. Він міг легко припуститися помилки в розрахунках й увійти в Час раніше тієї миті, коли покинув його. Що тоді? Перше правило, яке він вивчив ще коли працював Спостерігачем, застерігало: той, хто вдруге потрапляє в той самий відтинок Часу в тій самій Реальності, ризикує зустріти самого себе.

Чомусь цього слід було уникати. Чому? Харлан не знав. Він тільки знав, що в нього немає аніякісінького бажання зустрічати самого себе. Йому не хотілося дивитися в очі тому другому Харланові, який прибув сюди раніше (чи пізніше). Ба, це було б парадоксом, а Твісел завжди любив повторювати: «В Часі немає нічого парадоксального, але тільки тому, що сам Час всіляко уникає парадоксів».

Увесь час, поки ці плутані думки