Читати книгу - "Кінець Вічності, Айзек Азімов"

— В тебе неприємності? Її погляд здавався Харланові сповненим ніжності й кохання. Невже так воно і є? Адже вона домоглася свого. Що їй іще потрібно? Він узяв її за руки й хрипко сказав:

— Ти підеш зі мною? Тільки зараз. І не питай мене ні про що.

— Так треба? — запитала вона.

— Треба, Нойс. Це дуже важливо.

— Ходімо, — промовила вона так просто й буденно, немов їй щодня доводилося виконувати подібні прохання.

Повагавшись якусь мить, Нойс увійшла в капсулу.

— Ми рушимо за плином Часу, Нойс, — сказав Харлан.

— Це означає — в майбутнє, так?

В капсулі вже чулося тихе дзижчання ввімкнених приладів; як тільки Нойс сіла, Харлан непомітно натиснув ліктем на пусковий важіль.

Незрівнянне відчуття «руху» крізь Час не викликало в Нойс «морської хвороби», як того боявся Харлан. Вона сиділа притихла, спокійна й така вродлива, що в Харлана аж серце завмирало, коли він дивився на неї, і йому було начхати на те, що, привівши Часів’янку до Вічності без спеціального на те дозволу, він скоїв тяжкий злочин.

— Ендрю, цей прилад відлічує роки? — запитала вона.

— Ні, Сторіччя.

— Ти хочеш сказати, що ми перестрибнули в майбутнє через тисячі років? Уже?

— Атож.

— А я цього не відчула.

— Я знаю.

Вона роззирнулася довкола.

— А як ми рухаємося?

— Не знаю, Нойс.

— Не знаєш?

— У Вічності є багато важких для розуміння речей. Харлан підштовхнув ліктем важіль, прискоривши «рух» капсули.

Цифри на часометрі змінювалися дедалі швидше й швидше, аж поки злились у суцільну пляму. Посилене витрачання енергії могли помітити на енергопідстанції, однак Харлан сумнівався, щоб там це викликало підозру. Ніхто не чекав його біля входу у Вічність, коли він повернувся разом із Нойс, і це вже було дев’ять десятих успіху. Тепер залишалось тільки заховати її у надійному місці.

Харлан знову глянув на Нойс.

— Вічні не все знають, — промовив він, вертаючись до перерваної розмови.

— А я не Вічна, — тихо сказала Нойс. — Я так мало знаю.

В Харлана закалатало серце. Досі не вважає себе Вічною? Таж Фінджі казав…

«Облиш усе це, — подумки просив він себе. — Облиш, не копирсайся. Вона пішла за тобою. Вона всміхається тобі. Чого ти ще хочеш?» І все-таки він запитав:

— Ти віриш у безсмертя Вічних?

— Адже вони самі називають себе Вічними, й усі кажуть, що вони безсмертні. — Вона весело всміхнулася йому. — Однак це не так. Правда ж?

— Отже, ти не віриш?

— Після того як я попрацювала у Вічності — не вірю. Безсмертні так не розмовляли б, і ще там були старі люди.

— Але ж тієї ночі ти казала, що я ніколи не помру. Ще всміхаючись, вона підсунулася ближче до нього.

— А я подумала: хтозна!

— А як ставляться Часів’яни до того, щоб стати Вічним? — В Харлановому голосі пролунали напружені нотки.

Усмішка її миттю згасла. Чи то здалось йому, чи й справді вона почервоніла?

— Навіщо ти про це питаєш?

— Просто цікаво.

— То все дурниці, — відповіла вона. — Не хочу й говорити про це.

Нойс опустила голову й заходилася розглядати свої тендітні пальці з доглянутими нігтями, що тьмяно поблискували в матовому світлі капсули. В м’якому ультрафіолетовому промінні, що невидимо сіялося зі стін, вони раз по раз міняли свій колір залежно від того, під яким кутом Нойс повертала долоні. Нігті відсвічували різними барвами — від жовто-зеленої до яскраво-червоної і, здавалось, кожна з них відбиває настрій Нойс. Блакитний колір — покору, жовтогарячий — сміх, фіолетовий — сум, шарлатовий — пристрасть.

— Для чого тобі потрібне було моє кохання? — запитав Харлан.

Вона зблідла, відкинула назад волосся й глянула на нього серйозними очима.

— Якщо ти хочеш знати, одна з причин — повір’я, що дівчина, яку покохає Вічний, може стати безсмертною. А я не проти того, щоб жити вічно.

— Ти ж сказала, що не віриш у ці дурниці?

— А я й не вірю. Але чому б дівчині не спробувати свого щастя? Надто…

Він суворо й осудливо подивився на неї, шукаючи порятунку від болю та розчарування на неприступних висотах моралі свого рідного Сторіччя.

— Надто що?

— Надто, коли мені самій того хотілося.

— Ти хотіла, щоб я покохав тебе?

— Атож.

— Але чому саме я?

— Тому, що ти мені сподобався. Ти був такий кумедний.

— Кумедний?

— Ну, дивний, якщо це слово тобі більше до вподоби. Ти з усієї сили намагався не дивитися на мене, а сам з мене очей не зводив. Ти намагався ненавидіти мене, але я бачила, що тебе вабить до мене. І мені стало тебе трохи шкода.

— Чого тобі стало шкода мене? — Харлан відчув, що червоніє.

— Ти так страждав, так потерпав. А в коханні все просто. Треба тільки запитати дівчину. Це ж так легко бути невимушеним. Навіщо страждати?

Харлан похитав головою. Ох і мораль у 482-му!

— Тільки запитати, — пробурмотів він. — Так просто? І нічого більше не треба?

— Ну, звичайно, треба ще й сподобатись дівчині. І вона відповість взаємністю. А чому б і ні, коли вона вільна? Це ж так просто.

Тепер настала черга Харланові опустити очі. Авжеж, усе дуже просто. Нічого непристойного. Принаймні з погляду 482-го Сторіччя. Хто у Вічності мав про це знати краще за нього? Він був би несосвітенним дурнем, якби почав допитуватися у Нойс про