Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"

Я його бачила двiчi. Одного разу вiн сидiв без жодного дiла, склавши руки, очi приплющував, — десь сильно в його голова болiла… Другого разу бачила — вiн спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як i перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловiка у красi його, у квiту, в силi, як зазнати його доброго, а час пiде та усе iзможе, то iнше покажеться, нiж гадалося. "Мислi ж мої, мислi! До кого ж ви прийшли?" — сказати, та й годi! "Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любовi".

Мене сватало два женихи… Еге ж! Згадується менi часто чоловiк Палiй, що як в його дитина втопилась, хата згорiла, — вiн iшов улицею та весiлля забачив i каже: "А тi люди ще женяться!"

Згадувався менi чоловiк Палiй… Сватало ж двоє. Перший жених вбогий був парубок, добрий, смутний — я не пiшла за його! Не було в мене кохання смуток його розважати; не було грошей хату неогороджену впридобити — не схотiла робачком стати… Вiн пожурився за мною та з iншою оженився. Другий жених був багатий, норовливий: конче хотiв мене взяти за себе. Йому мати його забороняла, просила: не жадалося їй для свого сина, чепурного, сироту брати, — вiн таки матiр присилував, що вона ще сама мене вмовляла. Я не пiшла. Сей був менi зовсiм не до сподоби: ревнивий, незвичайний — вiн i любив якось, наче бився.

Як вже одцуралася я його сватання, то треба було жити, як на чеку: боялася його сама одна стрiнути. Як вiн очима на мене свiтив! Мати жалкувала, що я не пiшла замiж; батько тiльки дослухав: йому байдуже було усе з того часу, як Катря покинула. Вiн об неї не говорив, та вже й нi об чому не говорив. Сумував, ходив по дорогах; багатiв не дбаючи. Його Катря одцуралася, — вiн усiх за те вiдцурався людей: i своїх рiдних, i чужих. I вже до смертi такий остався самотнiй i неласкавий. Як занедужав вiн на смерть, то мати просили священика, щоб написав Катрi, чи не приїде вона з батьком попрощатись. Написав священик, i грошi їй послали.

Тяжко було одного дня батьковi дуже, — мати сидiла бiля його та й каже:

— Друже мiй! Дитина наша приїде до нас.

Вiн разом пiдвiвся сам, дивиться на неї. Мати знов каже:

— Катря до нас приїде.

Дожидали Катрi — Катрi не було. Смерть вже за плечима. Старий дожидав — як дожидав! I мертвiв, i оживав. Анi слова нiколи не промовив — чому не їде, чи буде — анi одного! Тiльки звечора казав: "я помру завтра". На завтра i вмер вiн.

Як поховали його, то в кiлька днiв лист од Катрi прийшов, що, пише, "молитимуся за батька мого душу, а грошi, що менi присланi, на церкву божу вiддала, — будуть поминать, будуть грiхи iзбирать…"

Знов жилося…

Була в нас у слободi бублечниця, а в неї наймичка — велика, чорнява дiвчина, роботяща, а вже непотороча така, як рiдко, — то, було, стрiнешся iз нею, питаєш: "Що робили ви?" — "Воду носили, бублики пекли", — одкаже вона спокiйно. "А завтра що робитимете?" — "Води принесемо, бублики спечемо". — "А позавтрому?" — "Будемо воду носити, будемо бублики пекти".

Вмер в їх хазяїн — дiвчина трохи заклопоталася, поки його поховали.

— А що в вас?

— В нас хазяїн вмер, i поховали.

— А тепер як?

— Воду носимо, бублики печемо.

Дiвчина було говорить спокiйно, стоїть свiжа — а тут б слухати нiяково: дивуєшся, як це вона живе довольна такеньки, що бублики пече… Бувають такi в бога!

Нам день минав, день розсвiтався, весна йшла грiючи; наближувалася зима з морозами — усе здавалося якось нудно, якось докучливо… Були в нас давнi радощi; були в нас старi сумування — до їх тепер душа не озивалася, не стрепехалося серце. Коли б!.. То б не так, зовсiм не так було! Тодi, як серце та душа живi, то вийдеш, забачиш дерево, що вже роки стоїть знакоме, а тут вiтаєшся: яке дерево! Зеленися, дерево, розвивайся! Отеє як шелестить! Глянеш на поля, на луги — якi поля, якi луги! Аж смiється щось в тобi…

А вже як життя лiчиш своє понедiлком та недiлею, то все тобi байдуже: що нове, то заклопоче тiльки спершу, а що старе, то вже таке старе буде, таке знайоме та безв'їiшне!

Такеньки ми жили. Коло нас однi люди вмирали, нарождались другi… Часом звали нас на весiлля — ми ходили на весiлля… Найчастiш я ходила до Марусi.

Марусi не так жилося, як нам. Пила вона хоч од гiркої, та од живої води… їй сонечко не так свiтило, як нам; їй i пташки iначiй щебетали…

Чи великий, чи малий час збiг — мати занедужала. Сказав би, рада вона своїй недузi була:

— Отсе й менi вмирати, — каже, — отсе i моя година! Бiжи, Химо, до священика, проси — нехай пише зараз до Катрi, щоб приїхала поховати матiр. Бiжи, любко, не барися!

Знов написав лист священик, знов туди грошi послали.

— Отсе, не їде Катря! — мутиться мати. — Хто ж мене оплаче! Мабуть, не пускають її там; коли б я видужала, то б я вже сама до неї поїхала одвiдати, побачити… Чи побачу її вже коли? Коли б я одужала, то б я її одшукала, де вона… Чи я вже її не побачу?

Од Катрi такий самий лист одiбрали, що: "молитимуся за материну душу, а грошi на поминання вiддала — будуть поминать, грiхи будуть одпрошувати".

— О, дитино мила! Не побачу вже я тебе! — промовила мати i заплакала. — Поховай мене, Химо, — говорить