Читати книгу - "Три долi, Марко Вовчок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Перед смертю говорила:
— Може, коли побачиш Катрю мою, може, буде нездужати, болiти, — послужи їй, серце, не покинь!
Усе богу молилась, все молилася — до останньої години. Тихо i сумно вмерла.
Як її поховали, то знов Катрi знати давали, що мати вже вмерла, що зосталися їй лани, степи i грошi. Тодi одписала Катря, що буде сама, приїде сама опоряджати, що їй у спадку дiсталося. Ми стали її дожидати.
Дiждали.
Як бачу той вiз, критий, палубчастий, що притягає до нашого двору. Було се ранком, — ранок славний, ясний, пахучий: уночi дощ перепав.
Я вибiгла за ворота.
— Катренько, де ти?
Нiхто не обiзвався менi. Вилазила перше з воза ополиста, рум'яна черниця i хрестила мене. За нею Катря.
Катря теж мене перехрестила — ледве на мене глянула вона — i за черницею у хату увiйшла. Я за ними вступила. Чи ж вона мене не пам'ятає — забула? Серце, що було стрепенулося, то притиснуло його тяжко…
— Ох, як же втомилися ми, — почала рум'яна черниця, скидаючи з себе чорнi свої ряси одну по другiй. — Вже їхали ми, їхали, та й годi сказали.
Глас в неї був такий, що для глухих добрий. Катря стояла у стола, розбираючи чотки у руках. Була ще вона з себе дуже хороша, хоч як змарнiла, i очi впали, i сама, як нитка, бiленька стала. Вона якось захолодiла… На дух-мару вона походила з своїм нездвиженим обличчям, iз своїм поглядом безпричасним… А ще в тiй довгiй рясi чорнiй, у тiй чорнiй покривальницi!..
Хоч би вона що в мене спитала! Хоч би до мене слово промовила!
Черниця знов говорить:
— Втомилися як, боже милий! Ледве дихаємо! — А там додає: — Вже сонечко пiдбилося на снiдання…
Глянула на Катрю — Катря стоїть, не чує i не озивається.
— Сестро! — до Катрi, посмикаючи її мiцненько за рукава. — Треба нам пiдживитися?
— Як завволите, сестро Меланiя, — одказала Катря. Я ледве дочула: безодголосно такечки вона гомонiла.
— Дiвчино! — прикликає мене сестра Меланiя. — Ходи лишень ближче, — як на iм'я?
— Химою звуть, — кажу.
— Химо, чи не дала б ти нам поснiдати?
— Зараз iзготую, — кажу.
Почала я готувати снiдання, а черниця за мною у комору, пшона одмiряє у глечик, одсипає муки у миску, сметани у полумисок; слив'янку набирає; хлiб крає; порозчиняла столи, достала скатерку, стiл застеляє, - жвава та хапкая. Господи-свiте!
Катря усе стояла сама. Сестра Меланiя одхилила її рукою од столу, накриваючи, — Катря сiла на лавцi тодi.
Готове снiдання — стали снiдати. Сестра Меланiя Катрю ближче посадила. Катря послухала, близенько присунулась, а їсти нiчого не їла вона, окрiм малесенький шматочок хлiба iз водою. Сестра Меланiя снiдання впорала. Мала вона тридцять i два зуби бiлi та здоровi, та роботящi. О, якi ж зуби! Усе молола ними, як жорном добрим.
По снiданню стала сестра Меланiн до Катрi говорити:
— Сестро! Треба усе тепер добре впоряджати, треба хутче, щоб тут нам не забаритися… — А очi в неї почали прижмурюватись; говорячи якось мимовiльно, мостила вона ближче до себе двi великi подушки у краплистих темних пошивках, що з воза я внесла.
— Не треба баритись, — ще промовила зiтхаючи, — о… о… — вимовила ще раз, вже зовсiм на подушки схилившися головою…
Спала. Мухи понад нею гули, мухи її кусали — спала. Катря сидiла, схиливши голову. Чи молилася вона? Бо шептала щось i рум'янцем закрасилася живим. Я до неї близько пiдступила i кажу:
— Катре, чи ти вже мене зовсiм забула? Чи не пiзнаєш? — Рум'янцi одразу збiгли з її обличчя; обернула на мене вже безпричаснi очi свої i одказала менi:
— Я тебе пам'ятаю.
— Чому ж се така до мене неласкава? Чом не заговориш до мене?
— Усi слова пражнi. Треба молитись…
— Катре, чи ти знаєш, що Маруся замiж пiшла?
— Боже благослови.
— За Чайченка пiшла.
— Боже благослови.
— Вона нещасна дуже.
— Божа воля.
Усе менi одказує, як наче по псалтирю читає.
— Чи ти коли згадувала нас? Згадувала людей?
— Я молюся за вас i за всiх людей.
— Спасибi. А ти вже мене тепер i трохи не любиш?
— Господь повелiв усiх любити, — i ворогiв.
— То ти мене як ворога жалуєш, чи що? Чи ж у тебе вже нема i в свiтi нiкого любого? Нема нiчого милого?
— Менi усi рiвнi, за всiх молюся.
— И усi вороги тобi?
— Кожен чоловiк другому ворог великий, ворог лихий, — промовила з опалом: очi заiскрились, задрижали уста: пiзналася менi давня Катря. Огнем да полум'ям од неї пахнуло — як колись.
— А сiм'я? А родина? — кажу.
— Усi! Усi! Прихиляють до себе душу, боронять до бога!
— Так усiх кидати?
— Кидати, кидати! В бозi спасете! Боже мiй! Боже нiй! Помилуй нас! — покликнула сумно.
— Амiнь, — одказала з лавки сестра Меланiя глухо. Переспала вона свiй дзвiнкий голос. — Амiнь, — ще раз ркаже та й позiхнула такеньки, що в мене рукава замаяли, а якi мухи по столу лазили, то поскочувалися, як насiння од вiтру. Довго ще потягалася на лавцi. Далi стала, прибралась у ряси: — Ходiм вже до батюшки, — приказує Катрi.
I пiшли. I менi велiла йти iз собою сестра Меланiя, дорогу показувати.
Поки ми дiйшли до священикового двору — бiля церкви стояв з двома коминами i з рундучком пiд пiддашшя, — поки дiйшли, кажу, то
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Три долi, Марко Вовчок», після закриття браузера.