Читати книгу - "Непрохані гості, Василь Головачов"

— Пильнуй позаду.

Фарді похмуро блимнув у мій бік, і я пошкодувала, що послухала Гната. Однак відступати було пізно, хоч я і не розуміла, чим тут займаються ці люди і який стосунок до них має Гнат.

Так вервечкою ми й рушили: Гнат і Дуглас попереду, потім Вітольд і я, а останнім Фарді. Не розумію, навіщо знадобилося таке підстрахування.

Хід вивів нас на балюстраду величезної печери, яка мала форму ідеальної кулі не менш трьохсот — чотирьохсот метрів у діаметрі. Стелю її було проломлено, і в проломі виднілася частина тунелю, освітленого все тим же білим світлом люмінесцентів.

— У стінах — генератори поля, — сказав Дуглас Гнату. — Вимкнені порівняно недавно, з півроку тому. Живлення підводилося од автономного реактора.

— Реактор і досі працює? — здивувався Гнат.

— Працював у автоматичному режимі, а виробив ресурс і відключився.

Східцями, вирубаними в пористому матеріалі стінки сфери, ми спустилися на дно печери. Запах тут стояв ядучий, неприємний, у мене почало дерти в горлі й на губах з’явився металево-гіркий присмак. Я нахилилася: підлога сфери здавалася вкритою товстим шаром зеленуватого пилу, але це був не пил. Дуглас також нагнувся, копирснув пальцем підлогу — він був у рукавицях — і легко відламав шматочок, пористий, як спінений пластик, що відслужив своє.

Вітольд. — Пам’ятаєш, я розповідав тобі про лаву на Сан-Мігелі?

Гнат потримав у руках розсипчастий уламок, понюхав і викинув.

— Цікаво. А що там? — він кивнув на пролом у куполі печери.

— Природний хід. Ходімо поглянемо. — Дуглас обернувся до нас. — А ви, будь ласка, зачекайте тут.

Вони піднялися на балюстраду, і голоси їхні незабаром долинули уже з пролому в куполі.

— Не провалися, тут повсюди той же “пінний” шар…

— А куди веде цей хід?

— Якраз це найцікавіше: вихід точно над тим місцем, де загинули люди Шерстова.

— Далеко звідси?

— Кілометрів зо три.

Голоси поволі стихли, чувся лиш звук кроків — мовби люди йшли по хрусткій кризі.

— ТФ-удар, — повторив Вітольд, розминаючи в долонях грудочку матеріалу печери.

— Помиляєтеся, — несподівано озвався басом похмурий Фарді. — “Молекулярне танення” — порушення молекулярних зв’язків речовини. Кіт! — раптом гукнув він. — То я піду?

— Йди, — глухо почулося згори.

Фарді, ні слова не кажучи, щез. Ми з Вітольдом перезирнулися і засміялися.

— Досить непривітний товариш… Поки вони повернуться, хоч розкажіть, що все це означає, - попросила я.

Стажист почав розповідати. Коли хвилин за десять повернулися Гнат і Дуглас, я в загальних рисах була ознайомлена із ситуацією.

Гнат підійшов до мене, повагався, але відвертість була сильною стороною його характеру, і він сказав:

— Вибач, Люціє, я гадав, що все буде готово і ти зможеш проконсультувати нас з деяких питань, але бункер з технікою не очищено, і, виходить, я взяв тебе із собою даремно. Звільнюся, подзвоню.

— Гаразд, — погодилась я. — Проведи, будь ласка.

Гнат мовчки провів мене до підйомника і на мить затримав мою руку у своїй. Але ж я бачила, що думки його були зайняті не мною. “Суперхомо”… Що це за лабораторія?

— Гнате, — мовила я тихо. — А це… небезпечно?

— По-моєму, не дуже, — усміхнувся він. — Не хвилюйся, я буду обережний. До зв’язку.

— До зв’язку. Чекатиму.

Я квапливо поцілувала Гната, і підйомник виніс мене разом з моєю тривогою у спечний день Ховенвіпу.

Гнат зустрів мене о шостій вечора в Мексікан-Хате, звідки ми летіли до Ховенвіпу на вантажному магнітоплані. Дорогою Гнат ділився враженнями від підземель заповідника, але я бачив, що його хвилює інше. “Дракон”, - здогадався я, карабін, з якого хтось може вистрелити в інших людей… Але вголос я нічого не сказав, хай похвилюється, це корисно після таких провалів.

Сіли біля величезних сірих горбів пилу й щебеню. З обох боків майданчик відгороджували скельні обриви, оторочені “хутром” листяного лісу, а з третьої — вертикальна стіна в мереживі печер і ніш; четверта відкривалася на пагористе плато, край якого губився в серпанку за обрієм. Попри вечірній час, було тут задушливо, від горбів пилу несло спекою і висохлим болотом.

Виявилося, що бригада чистильників, виділена Мартином, часу марно не витрачала. Плато було продірявлене в трьох місцях, і біля кожної шахти працювали люди й роботи.

Гнат підвів мене до віддаленої шахти, і підйомник поніс нас у надра плато. Жара змінилася холодом кам’яного склепу. Вибралися на перехресті вузьких горизонтальних коридорів-ортів явно штучного походження. Орти освітлювалися білими люмінесцентами, на їх стінах зі слідами грубої обробки вже висіли вказівники: “Бункер”, “Сейф”, “Центр” і “Центр-2”. Гнат попростував у бік вказівника з написом “Центр”.

Коридор вивів у невеликий природний грот, перегороджений рудою від іржі металевою стіною. В стіні чорнів прямокутник дверей, самі двері — з товстої броні з орнаментом із випуклих змійок — лежали на підлозі грота. Ми увійшли.

Приміщення було невелике: приблизно метрів з десять в діаметрі. Кругле, з куполоподібною стелею, вздовж стін — згаслі пульти із сотнями перемикачів та індикаторних ламп, над пультами — екрани різного калібру, переважно розбиті. П’ять крісел, три столики з ніжками у вигляді казкових драконів. Але не це привернуло мою увагу. На підлозі, захаращеній битим склом, осколками пластмаси, коробками, папером, гільзами та іншим дріб’язком, в різних позах лежали чотири скелети. Одяг на них повністю зітлів, лише на одному збереглося лахміття чорного кольору. В руках скелети тримали старовинні пістолети, точніше — їх іржаві зліпки, час не пощадив і металевої зброї. У двох кріслах біля пультів також сиділи скелети, в одного на кістках лежав автомат. Я уявив собі, яка драма розігралася тут близько двох сторіч тому, і на мить неприємне почуття бридливості пройняло мене.