Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Було це 27 серпня 1914 року. Десь опівдні через усе село проїхав, простуючи звідти десь, звідки чути було бухкання гармат і цокотання кулеметів, великий фургон із червоним хрестом на білому прапорі, що його тримав у руках молодий парубок-німець у той час, коли трохи старший поганяв коні. В фургоні - одкриті, але позакутувані в білі простирадла, лежали, поперев'язувані марлею, крізь яку просочувалася кров, немолода вже жінка і маленьке, може дволітнє, дитятко. Голова цій дитині була туго забинтована, виглядали тільки повні докорів, стражденні оченята, а перев'язка вже мокріла від крови.

Обидва візники дивилися з-під лоба, коли їх зупинили перед виїздом із села, по дорозі на Лик, відповідали на всі розпитування тільки одним словом:

- Казакен! І показували - той рукою, а той пужалном - десь отуди, назад, де стріляло, і з очей їх приском бризкала люта ненависть, погроза...

І тількищо фургон од'їхав од села стільки, щоб його не влучила жодна з куль, тількищо серед села, якраз навпроти хати, де містилися ми, самокатчики, з'явилося кілька рот нашого полку, що для чогось пересувалися густою лавою на другий край села - як сталося щось зовсім незрозуміле, принаймні, на перші хвилини.

Над селом одразу, прилетівши невідомо звідки, почали рватися один-по-одному шрапнельні набої - десять, двадцять, п'ятдесят розривів... А в той самий час із усіх горищ кожної, досі порожньої, хатки, залунали рушничні постріли, зацокотіли зовсім близенько десь, отут за рогом, так само з горища, кулемет...

На вулиці зчинився неймовірний лемент; я за кілька хвилин, поки все це діялося, неначе в швидко-руханому калейдоскопі встиг побачити, як упала посеред дороги, задригавши ногами, коняка з кулеметними зарядними скриньками, як на неї налетіла звичайна обозна двоколка, як, перекинувшись, повалила кількох оторопілих солдатів, як люди, зовсім очманілі з переляку й несподіванки, почали борсатися безглуздо, нерозмірковано, сюди й туди, і падали тут таки, скошені кулями, уламками шрапнельних набоїв, підпливаючи калюжами крови...

Отак само безвладно, несамовито кидався й я - від стіни до стіни хати, міцно тримаючи недавнього свого трофея - нового німецького велосипеда й забувши, що маю рушницю, що треба ж од когось одбиватися... Десь якийсь шматочок цеглинки, одбитий од хати кулею, боляче вдарив по пальцю. Схопивши пальця, за дитячою ще звичкою, в рот, я побачив, як із нього юшить кров, і в очах потемніло.

І от, у цю мить на середину вулиці вискочив офіцер - я добре знав, що він із четвертої роти, капітан Павіян - і голосом, якого ніколи ніхто від нього не чув - пронизливим, владним, могутнім голосом гукнув так, що відразу все на вулиці очуняло:

- Ррроти, слухай мою команду! Обабіч дороги - в цеп! По ворожих хатах, часто, плі!

Кілька розмірених, розрахованих сальв, і все вщухло, - перестали навіть долітати здалека шрапнелі.

Далі я бачив, як розлютовані солдати кинулись до хат, висаджуючи двері прикладами, когось кололи, хтось дико-несамовито кричав, і десь недалеко від мене голос того самого офіцера Павіяна, на честь і хвалу йому будь сказано, попередив дику розправу над жінкою, що вискочила з висаджених дверей в одній хатці, щільно притуляючи до грудей дитину-немовля, бо над ними вже підійняв, розмахуючись зрозгону, приклада якийсь оскаженілий бородань четвертої роти...

З'ясувалось все незабаром. Німецька позиція - ось тут недалечко, три кілометри за селом. Село сполучене було з німецькими окопами кількома запільними телефонними дротами, все, що робилося в селі, щохвилйни передавалося на фронт, і в моїй хатині, де я ночував, у льоху, під підлогою, ті-тікали поклики польового німецького телефону.

З горищ, із льохів повитягали з десяток німецьких хлопців - казали, що це були попередягані солдати, а за це їх повели отуди, недалеко зовсім - за оту високу кам'яницю-елеватора край села, де орудував наш червоний хрест, і там засудили... Швидко й немилосердно, як на війні... Жертв у нас, надиво, небагато - багато менше за них, засуджених, і я, близько бачивши ці спокійні, впевнені обличчя німецьких вояків у цивільному одязі, ніяк не міг почувати до них найменшої ворожнечі, і присуд боляче стиснув серце.

Але - на війні, як на війні.

Згодом тридюймовка почала знову посилати нам гостинці, полковий штаб перебрався в село, розташувався в якіись хатині з протилежного від фронту боку вулиці, і нас, усіх самокатчиків, було покликано вартувати коло штабу.

Шрапнелі рвалися високо в повітрі, зловісно свистіли, не завдаючи нам шкоди; уламки, падаючи скрізь по подвір'ю, виривали невеличкі шматки землі і, самі безсилі вже, без сило падали на подвір'я ниць. Часом здалеки прилітала, виспівуючи, заблукана випадкова куля і чмокала в стіну повітки, чи просто в землю серед двору, так само безсила вже завдавати шкоди.

Самокатчики вишикували свої машини попід повіткою, а самі стояли, пригинаючись під стіною, кожен коло свого залізного коника.

Мене надзвичайно тішив новісінький німецький велосипед, і до чортиків хотілося швидше вискочити на нього й усім єством відчути його легку, приємну, після незграбної російської теліжки, перегонну ходу.

Саме тоді вискочив із штабу ад'ютант - вертлявий, із пташиним носом, обличчям і прізвищем - підпоручник Птіцин - і гукнув до нас:

- Ну, хто візьметься за серйозне доручення?

Тільки на одну мить я завагався, зиркнув на своїх колег і побачив, як озираються вони, відвертаючи погляди від Птіцина, і не встиг він, докінчивши фразу, вимовити вже наказове: "ну?", як я вихопився з своєю блискучою штучкою й підбіг:

- Я, ваше благородіє!

Треба було переїхати перед очима розташованого по той бік