Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 86
Перейти на сторінку:
Ні!

- І щоб вільно бу­ло кож­до­му ду­ма­ти, що хо­че, і дру­гим го­во­ри­ти, що ду­має…

- Се у нас і те­пер вільно. Ад­же ти чув ни­ні…

- Так-то так, але я ще раз со­бі те ви­мов­ляю. Со­бі і кож­до­му.

- Добре.

- А на та­ке, то бу­ду ва­шим поб­ра­ти­мом, бу­ду ду­ма­ти ра­зом в ва­ми над тим, чи не­ма для нас ви­хо­ду з ве­ли­кої, все­на­род­ної крив­ди!

Андрусь, а за ним Ма­тій ра­діс­но об­ня­ли Бе­не­дя, як бра­та.

Наші поб­ра­ти­ми так бу­ли за­ня­ті со­бою і своїми дум­ка­ми, що й не чу­ли, як хтось за­ка­ла­тав у сі­ня­ні две­рі, от­во­рив їх з лег­ким скри­пом і ввій­шов до сі­ней. Аж ко­ли рип­ну­ли й хат­ні две­рі і но­вий гість ста­нув на по­ро­зі ха­ти, то­ді по­ба­чи­ли йо­го. Се був ви­со­кий, ру­дий пей­са­тий жид з не­доб­рим по­зо­ром си­вих очей і з не­доб­рим ви­ра­зом на пі­га­нис­тім ли­ці, хоть те ли­це в тій хви­лі тро­хи роз’ясне­не бу­ло яко­юсь зло­ві­щою ра­діс­тю.

- Дай бо­же! - мурк­нув жид, при­під­няв­ши дріб­ку ка­пе­люх на го­ло­ві.

- Дай бо­же! - від­по­вів Ма­тій, кот­ро­му якось не­доб­ре зро­би­ло­ся на вид но­во­го гос­тя. Бо той но­вий гість, то був йо­го най­більший во­рог, Морт­ко, нас­тав­ник при ко­ша­рах у Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра. 2 Ма­тій не­ма­ло зди­ву­вав­ся, чо­го хо­че Морт­ко те­пер, в та­ку піз­ню до­бу, в йо­го ха­ті, але при­вич­не на­шим лю­дям по­ша­ну­ван­ня для кож­до­го вхо­дя­чо­го в ха­ту ка­за­ло Ма­тієві скри­ти в гли­би­ні ду­ші свою не­на­висть і всі від­жи­ва­ючі на вид Морт­ка бо­лю­щі спо­мин­ки. Він при­ві­тав жи­да хо­лод­но чем­ним ви­дом:

- Сідайте, Морт­ку!

Морт­ко кив­нув го­ло­вою і сів.

- Що там чу­ва­ти, що так піз­но гос­ти­те до нас?

- А що ж би? Все доб­ре чу­ва­ти! - від­по­вів із зло­рад­ним ус­мі­хом Морт­ко, а по хви­лі до­дав: - Був у вас ни­ні воз­ний з су­ду?

Матій здриг­нув при сло­ві «суд», не­мов уко­ло­тий.

- Ні,- лед­ве ви­ду­шив він, чу­ючи щось не­доб­ро­го,- не був.

- Ну, то, пев­но, завт­ра бу­де. У ме­не був ни­ні.

- Ну, і що ж там вам при­ніс но­во­го? - спи­тав Ма­тій, трем­тя­чи всім ті­лом.

- Наша спра­ва скін­че­на.

- Скінчена!

- Так! І так скін­че­на, як я вам ка­зав. Бо по­що то бу­ло вам мі­ша­ти­ся до чо­гось, що вас не об­хо­дить?

- Не об­хо­дить! - скрик­нув бо­ліс­но Ма­тій.- Жи­де, сього ме­ні не го­во­ри, бо хоть ти і в моїй ха­ті, але, знаєш, чо­ло­вік не свя­тий!

- Ну, ну,- від­ка­зав Морт­ко,- не маєте за що гні­ва­ти­ся. Я не то хтів ска­за­ти. Я хтів ли­шень ска­за­ти, що ви за­дар­мо на ме­не верг­ли пі­дер­жін­ня (пі­доз­рін­ня) і що я в тій спра­ві, бог сві­док, ні­чо не ви­нен! Сам про­ку­ра­тор у Сам­бо­рі то­го приз­нав і ска­зав, що про­тив ме­не не­ма ні­яко­го до­ка­зу, то він не мо­же ме­не ос­кар­жи­ти за то­ту річ, що ви на ме­не зва­ли­ли. Впив­ся не­біж­чик Пів­то­рак, упав у яму,- що ж я то­му ви­нен?

При тих сло­вах Ма­тій, мов ог­лу­ше­ний уда­ром довб­ні, по­ну­рив го­ло­ву і не міг ска­за­ти ані сло­ва. «Про­па­ло, про­па­ло! - шеп­та­ло, ши­пі­ло, вер­ті­ло щось в йо­го го­ло­ві.- По­гиб чо­ло­вік, та й слід по нім зас­тив, а той…»

В тій хви­лі Анд­русь Ба­са­раб, що до­сі мовч­ки слу­хав усеї тої роз­мо­ви, звер­нув­ся сам до жи­да:

- Що се за спра­ва та­ка, Морт­ку? Яку ви спра­ву маєте з Ма­ті­єм?

- А на­що вам то зна­ти? - від­по­вів ураз­ли­во Морт­ко.

- Вже ти не пи­тай, на­що ме­ні то зна­ти,- від­ка­зав Анд­русь.- Але то­бі,- що то­бі шко­дить ска­за­ти?

- Т-та шко­ди­ти не шко­дить, але…

Жид пог­ля­дів на Анд­ру­ся пильно, не­мов бо­яв­ся на­жи­ти со­бі в нім но­во­го во­ро­га.

- Говори ж, ко­ли не шко­дить! - ска­зав Анд­русь і став над Морт­ком, мов чорт над гріш­ною ду­шею.

- Та що ту й го­во­ри­ти - пус­та спра­ва, püs­te Geschäft, та й го­ді! Тя­ми­те, от уже два ро­ки то­му з ями ви­до­бу­ли кос­ті чо­ло­ві­ка. По перст­ню піз­на­ли, що то був Іван Пів­то­рак, чо­ло­вік тої Пів­то­рач­ки, що то­та ха­та єї. Він пе­ред ро­ком десь був про­пав. Ну, а Ма­тієві від­кись вліз­ло в го­ло­ву, що я щось то­му ви­нен, що він впав в яму, та й ну ж на ме­не по­да­ва­ти до су­ду. Він га­дав, що ме­не за­раз озьмуть та й по­ві­сять… Ко­ли-бо то в су­ді так не йде: скар­жиш ко­го, то впе­ред до­ка­жи! А ту як мож до­ка­за­ти? Ну, але, бо­гу дя­ку­ва­ти, вже спра­ва скін­чи­ла­ся! Слу­хай­те, Ма­тію, я ще раз ка­жу: що́ вам бу­ло в то­го вда­ва­ти­ся та тра­ти­ти­ся на про­цес? А те­пер, ко­ли-сте прог­ра­ли, за­будьте о всім і будьмо со­бі знов доб­рі, як пе­ред тим! Ну, по­дай ру­ку, ста­рий!

Жид прос­тяг­нув Ма­тієві ру­ку.

- Я, то­бі? - скрик­нув Ма­тій.- Я мав би свою ру­ку клас­ти в то­ту ру­ку, що мо­го Іван­чи­ка зо сві­ту зіг­на­ла? Ні, не діж­деш то­го!

- Ну, ви­ди­те,- ска­зав жид, обер­та­ючись до Анд­ру­ся,- він усе своє. Слу­хай­те, Ма­тію, ви со­бі з та­ков бе­сі­дов дай­те спо­кій, бо те­пер, ко­ли суд ска­зав, що я неви­нен, ніх­то ме­ні то­го не сміє ска­за­ти. Те­пер я вас мо­жу скар­жи­ти за об­ра­зу!

- Ну, скарж, скарж,- крик­нув Ма­тій,- най ме­не по­ві­сять, що ма­ли те­бе по­ві­си­ти. А я, хоть би й де­сять су­дів не знай­ти що ка­за­ло, все бу­ду свеї, що ніх­то ін­ший, тілько ти пхнув Іва­на в яму! Та й го­ді. А те­пер іди ме­ні з ха­ти, бо як ми терп­цю не ста­не, то го­то­во що не­лад­не бу­ти ме­жи на­ми!

Мортко стис пле­чи­ма і пі­шов. Але в две­рях ще раз обер­нув­ся, пог­ля­нув з по­гор­дою на Ма­тія і ска­зав: - Дурний гой! Він га­дав, що ме­ні що зро­бить про­це­сом, а то би тре­ба не так ра­но вста­ти, що­би ме­ні що зро­би­ти!

І з ти­ми сло­ва­ми Морт­ко пі­шов. А Ма­тій усе ще си­дів на при­піч­ку, блі­дий, роз­би­тий, трем­тя­чий, си­дів без мис­лі і ру­ху, а в го­ло­ві йо­го, мов мли­но­ве ко­ле­со, то­рох­ті­ло од­но тем­не, пус­те, хо­лод­не сло­во: про­па­ло! про­па­ло! про­па­ло!..

Андрусь Ба­са­раб прис­ту­пив до нього і по­ло­жив свою ду­жу до­ло­ню на йо­го пле­че.

- Побратиме Ма­тію!

Матій під­вів очі і пог­ля­нув на нього, мов по­то­па­ючий.

- Що се за

1 ... 26 27 28 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."