Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

Чи його коханням запалила

Раптом ця пустиня золота,

Що над нею він огнем літа,

Мов його й не північ породила?

Він влетів до мене у вікно,

Наче приском в темну хату кинув

Тим дзвінким піском… і геть полинув!

Що ж, лети, про мене все одно.

Ти чужий тут став у сій країні,

Не приніс для мене ні луни

Здалека, з моєї сторони,-

Тільки спів кохання для пустині.

Таки недарма прилітав

Північний гість… Дивлюся ранком -

Вже заволочено серпанком

Сіреньким небо. Далі став

Помалу й дощик накрапати,

І вогким холодом до хати

Зайшов притихлий вітерець.

Щось охолонув молодець!..

Чи не сподобались пустині

Його зальоти? Чи згадав

Далеку милу й заридав

Дрібними слізьми на чужині?

Шепоче вітер в мокрім листі:

«Се ж я з твоєї сторони

Приніс оці плакучі вісті,-

Якої ще тобі луни?..»

Плакати довго Єгипет не вміє. Умив свої пальми,

Руно зелене та буйне ланів понаднільських скропив

І підновив позолоту блискучу в розлогій пустині,

Та й усміхається знову,- таємнії радощі Сфінкса!

Бачу: єгиптянок очі сміються з-під чорних серпанків,

Жінку Іслам пригнобив, але очі зосталися вільні!..

Співом свій крам вихваляють жінки й чоловіки,

Гордо важенную ношу несучи на головах гарних,

Так, мов на їх спочивають подвійні Єгипту вінці.

Весь у червонім іде водонос,- мов жартуючи, дзвонить

Ясним начинням і швидко жадібному люду

Воду холодну, солодку з важкої баклажки вділяє,

Жартом її приправляє, з усміхом плату бере.

Вбогі феллахові діти пустують безжурно на сонці;

Жваві маленькі головки! Цікаві очиці зорять…

Мов для забави дитячої просять «бакшиш» у мандрівця.

Дав чи не дав,- засміються, неначебто їм і дарма.

От, аби був очерету солодкого дрібний уламок; -

Смокчуть і раді-веселі, мов панство-багатство посіли.

«Звідки ся радість?» - гадаю… І мариться щось мені в думці,

Так, наче голос таємний забутую править легенду:

«В давню давнину, як Ніл народився в пустині,

Мати його положила в розкішну зелену колиску,

Батько з високого неба промінням утішним дивився,

Як його син виростав не по днях - по годинах,

В силу вбирався і ніс тую силу до моря…

Отже, при тім народженні зібрались премудрі Гатори, 49

Сім їх було і несли вони всі для дитини дари.

Перша сказала: «Даю тобі ситую землю в обладу».

Зважила друга: «Три жнива нехай тобі буде на рік».

Третя промовила: «Ра буде вічно ласкавий до тебе».

Руку четверта простерла: «Ось пальмовий щит проти Сета».

П’ята мовчазно папірус, і лотос, і камінь поклала.

Шоста шепнула: «Ніхто не вгадає твоїх таємниць».

Сьома всміхнулась крізь сльози і мовила щиро:

«З заздрощів вічну неволю судили боги твоїм дітям,

Я ж у незламную радість озброю народную душу,-

Гніт фараонів, кормига чужинців її не здолає».

Так на початку віків обіцяли премудрі Гатори…

Вірю: до скону віків не порушиться слово богинь!

Єгипет, Гелуан.

23-30 марця 1910 р.

Тепло та ясно… Чи се Єгипет?

Так, се Єгипет… синій намет

неба високого міниться сяєвом…

Ох, та й високе ж! Як вільно, як радісно,

Так, се Єгипет…

Тихо та любо… чи се Вкраїна?

Так, се Вкраїна… Он і садок,

батьківська хата і луки зеленії,

темнії вільхи, ставочок із ряскою.

Так, се Вкраїна…

Можна спинитись… годі блукання…

Все буде добре… Рідний мій край

вкупі зі мною одужав від злигоднів,

небо не хворе, не плаче, не хмуриться,

люди веселі і я… не будіть…

Все буде добре…

7.04.1910

Князь Володимир за Дніпром

на вловах запізнився.

І сам незчувся, як в бору

самотній опинився.

Дарма, та ж не боїться князь

ні ворога, ні звіра,

водяників, лісовиків

розпудить нова віра.

Князь може полювати й сам,

аби була охота,

от тільки зморою лягла

полуденна духота.

При березі гори в жалобі,

снігами лямовані хмари

всі чорні, мов покрив на гробі,

під ними узгір’я, як мари…

Така тут земля. А на морі…

Чайки якось хижо кигичуть,

злу радість я чую в тім хорі,

мов згубу на нас вони кличуть.

Рипить корабель, стогне тяжко,

здригається, наче конає,

угору здіймається важко,

ще важче уділ поринає.

Маленький гурток подорожніх

притих, не почуєш і слова,

лише по каютах порожніх

іде якась жаска розмова:

то вітер часами закине

в віконечка снігом-крупою

і в двері покинуті лине,

злий холод несучи з собою.

День, вечір, ніч, ранок - все біле,

все тьмяне, ні темне, ні видне;

за хмарами сонце зомліло,

від місяця мла тільки блідне.

Мандруємо вогким туманом

назустріч сліпій сніговиці…

Так линуть малим караваном

у вирій запізнені птиці.

Боже! куди се я плину

сим біловійним туманом?

Може, я лину на безвість,

в вогкі летючі сніги?

Може, то тільки легенда

край той, осяяний сонцем,

край той, куди я збиралась

болі свої віднести?

Може, то казка знадлива

тії смарагдові луки,

плеск тепловодої