Читати книгу - "Тенета зради, Щербаненко Джорджо"

Дука опустив очі й дивився в підлогу, щоб не бачити того мерзотника. І в цю мить, на щастя, ввійшов поліцейський з кавою та граппою, а його колега, що вже був тут, подав їх громадянинові Клаудіо Вальтразі, який дуже кепсько себе почував. І поки не відбудеться законний суд, називати його вбивцею заборонено.

— Коли він доп'є каву, — озвався Дука, все ще не підводячи погляду, — заберіть його з-перед моїх очей і відведіть у камеру.

— Гаразд, докторе, — сказав Маскаранті.

І коли поліцейський вивів нарешті громадянина Клаудіо Вальтрагу, Дука підвів очі й сказав до Маскаранті:

— Ну ось, ми закінчили, я їду додому. — Він закурив сигарету з коробки "Націоналі". — Залишається тільки ця історія з двома мішечками мескаліну. — Звичайні "Націоналі" личать чоловікові багато більше, ніж ті, що їх виробляють на експорт; якщо до них звикнеш — ти справжній чоловік. — Якщо їх зоставив собі Ульріко, то він міг дати їх на схов Розі Гавоні, своїй давній подрузі. Ті телепні не додумалися зробити в неї обшук. Поїдьте ви до цієї жінки, а для мене питання вичерпане.

— Вона у лікарні, в шоковому стані, — сказав Маскаранті. — Після того, як їй довелося розпізнавати в трупарні Ульріко Брамбіллу.

Ще й у якому шоковому стані! Дука прекрасно розумів ту жінку.

— Як тільки трапиться можливість, допитайте її. Вона, певна річ, заговорить, щоб помститися за те, що вони вбили її коханця, — сказав Дука.

Вони вийшли з кабінету й піднялися до Карруа. Той, пишучи щось, озвався:

— Отже?

— Маскаранті усе записав, він тобі розповість що й до чого, — сказав Дука. — А я своє закінчив і йду додому.

— Улов у нас добрячий, — промовив Карруа. — За грати потрапили люди з іменами такими високими, як вежі.

— Стережися, сіті часом рвуться, коли до них потрапляють такі великі рибини.

— А через тебе у мене завжди рветься терпець. — Карруа спідлоба глипнув на Дуку. Справжній розлючений сардінець.

Але він, розлючений романьйолець Дука Ламберті, поглянув на Карруа з усмішкою.

— Саме тому, що в тебе через мене рветься терпець, я йду геть. Залишається ця історія з наркотиками, які невідь-куди поділися. Тут не все ще ясно, хто знає, що з цього вийде, та про це подумає Маскаранті. А я пішов.

— Зачекай хвилинку. Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався. Це була найбільша банда на Півночі.

— Це твоя заслуга, що ти довірив таку справу мені. У тебе нюх на таланти, вмієш розпізнавати геніїв.

— Сядь на хвилинку, я хочу з тобою поговорити, і облиш жартувати.

— Сідати не буду, я вже насидівся перед одним виродком.

— Я хотів тобі сказати, що ти чудово з усім упорався.

— Ти вже сказав.

— Дозволь мені висловитись, Дуко, а то я розгніваюсь. — Карруа говорив зворушливо-тихим голосом. — Ти прекрасно упорався зі справою, і я міг би виклопотати тут посаду для тебе.

— Залюбки, ця робота мені до вподоби. — Цікаво, яка в нього буде платня? Мабуть, тисяч сто сорок, адже його рекомендує сам Карруа; вряди-годи ще й якісь добові, коли йому пощастить; а коли якийсь злочинець вистрелить у нього і він, скажімо, осліпне, його за рахунок держави пошлють до школи для сліпих, і він там навчиться працювати на телефонному комутаторі. Хіба ж не сидів усього кілька років тому тут, на комутаторі поліційного управління, сліпий колишній поліцейський?

— Атож, я знав, що ти відповіси мені саме так, — сказав Карруа. — Але сто сорок тисяч лір на місяць тобі не вистачить, щоб утримувати сестру й племінницю.

Дука вгадав — сто сорок тисяч; він відгадував майбутнє; хто знає, чи не міг би він бути ще й оракулом.

— А тому?

— А тому я кажу, що спробую добитися, щоб тебе поновили в корпорації лікарів, — відповів Карруа. — Але не так, як той синьйор… Як його звали? Ну, котрий нагадував мені "соду сольвей"?

— Сільвано Сольвере. — Дука уже не всміхався.

— Він, Сільвано Сольвере, теж обіцяв тобі допомогти поновитися в корпорації; я не можу обіцяти тобі цього напевно, але можу сказати, що якщо ти напишеш мені листа, кілька рядків, — розумієш? — тоді, мабуть, уже десь через місяць ти знову відкриєш свій кабінет, і я прийду, щоб ти оглянув мене, бо…

— Стривай, якого це листа я маю написати? — Дука враз споважнів.

— Даремно ти дивишся на мене, наче скажений собака! — загорлав Карруа. — Я повинен тобі дещо пояснити і таки поясню, хоч ти й зануда.

— Я й справді зануда.

— Все одно я тобі це поясню. У листі ти повинен написати приблизно таке: я відсидів три роки у в'язниці за те, що, бувши лікарем, з метою евтаназії вбив свою пацієнтку за допомогою ін'єкції іркодину. Тепер я визнаю, що, хоч мною керували ідейні та гуманні мотиви, допустився помилки. Практикувати евтаназію абсолютно неприпустимо, смерть кожної людини повинна наставати лише внаслідок причин, незалежних від чиєїсь волі, і кожен, крім обов'язку допомагати людям усіма можливими засобами, має право надіятися аж до останньої хвилини свого життя. Визнаючи свою помилку, я даю слово, що більше її не повторю, і прошу поновити мене у корпорації. І так далі, і таке інше.

— Гаразд, — сказав Дука.

— Що означає "гаразд"? Якщо це означає, що ти напишеш такого листа, то ось машинка, залиш мені підписаного листа, а про решту подбаю я.

— "Гаразд" — це означає, що я подумаю. Карруа збирався загорлати, але стримався.

— Мені здається, тут немає над чим думати. Та нехай буде по-твоєму, думай. Але не барися. Професор, який може мені допомогти, пробуде в Мілані лише кілька днів.

— Гаразд, я покваплюся. Можна йти? — промовив Дука крижаним голосом.

— Так, синьйоре, можете йти, — відповів Карруа.

Дука вийшов з поліційного управління; на розі вулиці Джардіні припалив сигарету й докурив її до кінця, щоб заспокоїтись; це вдалося йому без особливих зусиль, адже Мілан у ці дні був такий прекрасний, навіть не схожий сам на себе; повітря було ясне й прозоре, мов у горах Швейцарії, — хтозна, може, це якесь метеорологічне непорозуміння; отож, докуривши сигарету, він зайшов у галерею на площі Кавур, де була велика книгарня. Вряди-годи він заходив сюди, відчуваючи симпатію до продавця — молодика із дуже інтелігентним виглядом, а також до продавщиці — високої, теж досить інтелігентної і приязної жінки. Він застав їх обох, і обоє йому всміхнулися.

— Скажіть, будь ласка, — звернувся він до продавця, — у вас часом немає видання творів Галілео Галілея під редакцією Себастіано Тімпанаро?

— Видання тисяча дев'ятсот тридцять шостого року? Можливо, й є. — Енергійний молодик, не зволікаючи, послав одну з дівчат пошукати це видання, і через кілька хвилин — ось вони, чудові, оправлені в шкіру томи з позолоченими краями; всі, геть усі твори Галілео Галілея. Колись, ще студентом, Дука гортав їх у домі одного з друзів.

— Для вас буде дешевше, зі знижкою, тільки для вас, — сказав продавець.

— Я зовсім не маю наміру їх купувати, — промовив Дука; йому, звісно, хотілося б купити їх і прочитати кожен том, кожну сторінку, але таке бажання може здійснитися хіба що в іншому житті, а в цьому, мабуть, ні, у цьому завжди бракує часу. Він почав гортати перший том, шукаючи зміст.

Продавець усміхнувся:

— Якщо хочете, можете взяти на кілька днів переглянути.

— Дуже дякую, я вже знайшов. — Ось воно, в хронологічному, списку творів Галілея, на сторінці 1041 першого тому: "Зречення". Він звернувся до продавця: — Я скористаюся книжкою тут. У вас є аркуш паперу і друкарська машинка? Вона потрібна мені на хвилини дві.

— Машинка стоїть отам, а папір ось: він, правда, із знаком книгарні, це нічого?

— Нічого, спасибі.

На невеличкому письмовому столі стояла портативна друкарська машинка; це було місце священнодійства продавців, і вони, привітно всміхаючись, поступилися ним йому. Він сів, заклав у машинку папір, на якому ледь виднівся водяний знак "Книгарня Кавур", і написав під ним: "Зречення". Передруковуючи текст зі сторінки 1041 першого тому творів Галілео Галілея, він закурив сигарету. На чистий папір лягли слова: "Я, Галілео, син покійного Вінченцо Галілея з Флоренції, маючи літ 70 від роду, особисто перед судом постаючи, на колінах перед вашим високопреосвященством та високоповажними головними інквізиторами, у всій Християнській Республіці відомими борцями з єрессю; перед очима своїми священне Євангеліє маючи, якого власними руками торкаючись, клянуся, що я завжди вірив, вірю тепер і з Божою поміччю вірити буду у все, що говорить, проповідує і вчить Свята Католицька і Апостольська Церква. І, зважаючи на те, що Святою Церквою мені по праву сповіщено було приписання останньої, що я цілковито облишити повинен облудну думку про те, нібито Сонце є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту і рухається, і що я не повинен вказаної облудної доктрини дотримуватися, ані захищати, ані поширювати її в будь-який спосіб, ані усно, ані письмом, і після того, як мені оголошено було, що вказана доктрина суперечить Святому Письму, написав і видати наказав книгу, в котрій цю саму прокляту Церквою доктрину викладаю і докази на її користь наводжу, ніякого остаточного присуду їй не даючи, звинувачений я був суворо за підозрою в єресі, себто у вірі в те, що Сонце нібито є центром всесвіту і не рухається, а Земля нібито не є центром всесвіту й рухається. Тому я, усунути бажаючи з серця вашого високопреосвященства і кожного віруючого християнина цю страшну підозру, яка справедливо щодо мене зародилася, з найщирішим серцем і невдаваною вірою вищевказану єресь і хибні погляди відкидаю, засуджую і проклинаю, як і взагалі кожну й усяку єретичну думку і вчення, що суперечить Святій Церкві, і клянуся, що в майбутньому більше ніколи твердити чи обстоювати не буду, ані усно, ані письмово, нічого, що привід дати могло б до таких підозр, і якщо я якогось єретика стріну чи когось у єресі запідозрю, то його цій святій установі, себто Святій Інквізиції, викажу, в тому місці, де в той час саме буду". Бідолаха, він не лише зрікався, але й, маючи сімдесят років, зобов'язувався вистежувати й виказувати таких самих єретиків, як сам. Історія — це вчителька життя, чого вона нас тільки не вчить. Двома пальцями, але дуже швидко, він закінчував передруковувати зречення Галілео Галілея: "Я, що нижче підписався, Галілео Галілей, признався, зрікся, присягнув і прийняв зобов'язання щодо вказаного вище, і з любові до правди цей документ про зречення своєю власною рукою підписав, проказавши його слово в слово…" Отже, йому довелося ще й виголошувати його.