Читати книгу - "Пекло на землі, Віталій Юрченко"

Жахи допрівські доповнює адміністрація. Майже весь склад її – це колишні, чи сьогоднішні чекісти. Сам зовнішній вигляд цієї касти людей в совдепії діє на нерви людини: хижий, пронизливий погляд чекіста пантеличить селянина.

Здебільшого в’язні не звертаються до адміністрації, бо, крім прокльону, нічого позитивного не дістанеш.

Треба підкреслити, що проклін у мурах Допру кришталево-клясичний. З уст строгого начальства, від начальника Допру до ворітнього сторожа, виходять найновіші, найогидливіші фрази матерщини; звідсіль запозичає неольогізми в’язень, їх підхоплює вулиця; цими новотворами збільшує свій лєксикон радянська «блатва»[38].

Від прокльону недалеко до штовхана, каменем у вікно та вистрілу. Штовхають всі і всюди; каменем «оперує» часто «конвой» з подвір’я в’язниці.

Заглянути у вікно, хапнути раз-два свіженького повітря – здається, злочин невеликий, а радянська пильність карає за це цеглиною по зубах; гарячіші вартівники вживають навіть зброї.

У 10-й камері в’язень виглядав своєї жінки (наші вікна на вулицю виходять – як туди не заглядати). Вартівник підмітив, послав матюк, другий, а разом з третім натиснув курок.

Бризнула шибка, і селянин Кожухівський брикнув на нари, а його сусід, вхопившися за око, благим матом став кричати «ой, ой гвалт, очі», – попав в око шмат скла.

Всі в камері поприсідали.

Вартівник, щоб замазати вчинок, наробив галасу: викликав дижурного по Допру і, видно, «поінформував», як було.

За кілька хвилин дижурний прилетів до камери ч. 10, насів на старосту, забрав його до підвалу, а кількох, що осмілились обізватись, кинув до «карантину».

У «карантині» сидить самий злодійсько-розбійницький елемент. Не доведи, Господи, попасти туди чесній людині – замучать. Коли начальство на когось завізьметься – кидає в ці камери (їх на Допр 2 – 3).

Пускаючи в’язня, надзорець моргає «закапйорщикам» і промовляє: «Вот вам свєженькій пасажір».

Ще не встигає надзорець дверей замкнути, як закапйорщики кидаються на «свєженького» з найвигадливішими вправами фізичного знущання: і в опуки ним грають, підкидаючи до стелі, і в обійми беруть, що кості тріщать, і жука підпускають, і на ровері вчать їздити, і плуга вчать по-дідівськи закидати.

Надзорець стоїть спокійно під дверима.

Аж як ця жертва охрипне від крику й болю вигадливих штукарів – відмикає двері й питає:

– Что тут за шум? Опять упражняетесь? Патіше, черті, – і зачинить двері.

Експерименти тривають далі.

Єдиний рятунок – викупитись, як є солідний гріш, одежа, або щось коштовне. Коли ж цього нема – доводиться кричати, як силу маєте ще.

Знову приходить надзорець, трохи розгніваний. Організовані штукарі враз роблять з цього напівзомлілого бідолахи буяна, що всіх б’є, знущається. За це йому нова кара – підвал, а як звідтіль вийдеш через день-два, то напевно треба до лікарні.

Лікарня в Допрі є, тільки далека до неї дорога: 8 ліжок на 1000 душ в’язнів пересічно.

Лікар-жид Сиркіс у лікуванні веде строго витриману лінію. Найперше слово до хворого в’язня: «по какой статьє заключон?» (за що заарештований).

Залежно від статті він ставить діягнозу хвороби. Як ви за контрреволюцію сидите, він авторитетно заявляє, що «нічево у вас нет, симуліруєтє!» Казнокрадів, тих, що «лінію перекрутили», чи якось «випадково» забили людину, він вислухає уважніше й обіцяє взяти до «околодку».

Попасти туди не легко: цілковито немощну, безпомічну людину обіцюють забрати довго, а звідтіль вертають скоро – або мертвого на кладовище, або «вилікованого» знов до камери; ріжниця тільки та, що до лікарні клієнта несуть вчотирьох, а звідтіль ведуть удвох.

Обходячи камери (раз на місяць), лікар більше цікавиться випитами, хто за що сидить, ніж що в кого болить.

Клясовість дотримують усюди. В’язнів строго поділяють на кримінальних і політичних; до кожної групи адміністрація ставиться інакше. Кримінальники більші прогульки мають, кримінальникам повніші бачки каші, кримінальник скоріше побачення дістане, дають навіть «лічноє», а політичний хай попочекає.

Правда, воно мука одна, а не побачення: в «свідалке»[39] арештант стоїть на стільчику за одною грубою стіною, жінка за другою, а збоку вартівник. Не встигне жінка заспокоїтись від хвилювання, поки втре сльози, щоб щось сказати, а тебе вже тягне надзорець до камери; дають 4 – 5 хвилин, і поцілуватися не можна, бо стіна груба.

Політичному навіть на таке побачення доводиться чекати два місяці, аж поки «слєдствіє» скінчиться. За цей час жінка мусить походити за дозволом і до слідчого, і до прокуратора, і до нарсуду, і до старшого, і до меншого, та по кілька раз, бо часто кажуть, «прідьотє завтра – січас нєкагда».

Мені, власне, моїй дружині за допомогою знайомих з ГПУ, вдалося дістати особисте побачення на 10 хвилин. Заздрила вся камера, пророкували, що справа моя йде добре, і скоро мене випустять. Мене самого спантеличило це «лічноє»; я сподівався або звільнення, або розстрілу.

Була спроба нас просвіщати, «ісправлять». Збирали по камерах гроші на газети, записували в політичний гурток, але культроботи розгорнути не вдалося, бо забрали під арештарню клюб: не можна було вмістити в камерах всієї «контрреволюції». Приходив тільки один раз на тиждень хтось з адміністрації й читав та пояснював у комуністичному дусі газети, куплені за наші гроші.

На Україні ніколи ще не було стільки арештів та «злочинців», як 1929 року.

Не дивно, коли б ми мали новий приплив визвольних змагань, вибух повстань. Але ж 29-й рік особливими вибухами селянського гніву не виявився, злочинний елємент знищили ще 20 – 22 роками. Де взялися злочинці та ще й у кожному селі?!

Оглянувши бодай одну камеру (не карантин), очевидним стає, хто ці арештанти, що зробило їх злочинцями. П’ятилітка й колективізація закинула за ґрати тисячі безневинних, найчесніших селян.

Радянський уряд знав, що без заколоту насильно реформувати село не вдасться. Щоб попередити неминучі протести й повстання, вирішили «вдарити» по селу: забрати з кожного села кілька найповажніших господарів, щоб їх ув’язненням настрашити всіх.

Про людське око треба було закинути їм якесь обвинувачення. Отож і почалась «вербовка»[40] та «пришивання» статті (вишукування параграфів).

Найпоширеніші статті-провини були: агітація, організація груп, терористичні акти, змови на вбивство радянських робітників і т. ін.

«Пришити» статтю людині – це, як плюнути, в Радянському Союзі. Вас зроблять агітатором, коли ви проговорилися не в такт перед головою сільради; «викриють» організацію з того лише, що один колись десь говорив-хвалився сусідові, сусід секретно сказав кумові, а той поділився з зятем; підставлять легенько за терористичний акт якусь ще 17 – 19 року вуличню парубоцьку бійку, коли постраждавший тоді – сьогодні є якась «голова» чи «секретар»; беруть за провину ще 1918 року, хоч радянський суд, згідно декрету, мусів би по 10 роках злочинства милувати; садять за участь у повстанні 1919 року (а за це слід добру половину населення