Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

слова, викликані заздрощами, витримував зухвалі погляди, дотепно відповідав на глузування. Його постійна присутність, чарівні манери, догоджання нейтралізували нарешті підозрілість і зменшили перешкоди. Все ще в найкращих стосунках із герцогинею де Мофріньєз, що її палкі листи з часів кохання зберігались Карлосом Еррерою, ідол для пані де Серізі, прихильно прийнятий у мадемуазель де Туш, задоволений тим, що ці три доми для нього відкриті, — він навчився в абата бути надзвичайно стриманим у своїх зв’язках.

— Не можна бути відданим трьом домам відразу, — казав йому його таємний порадник. — Хто буває скрізь, той ніде не знайде до себе живого інтересу. Вельможі дають протекцію тільки тим, хто змагається з їхніми меблями, кого вони бачать щодня і хто вміє стати для них потрібною річчю, як той диван, на який сідають.

Звикнувши вважати вітальню де Гранльє полем бою, Люсьєн приберігав свою дотепність, свої слівця, новини й двірські якості для вечорів, які там провадив. Закрадливий, ласкавий, попереджений Клотильдою про рифи, які треба було обминати, він лестив дрібненьким пристрастям пана де Гранльє. Клотильда, що спочатку заздрила щастю герцогині де Мофріньєз, безтямно закохалась у Люсьєна.

Бачивши всі переваги такого шлюбу, Люсьєн грав свою роль закоханого так, як грав би її Арман[42], нещодавній “перший любовник” французької комедії. Він писав Клотильді листи, що були, безперечно, шедеврами літератури найвищого стилю, і Клотильда відповідала йому, щосили намагаючись висловити свою шалену любов, бо вона не вміла кохати інакше. Люсьєн ходив кожної неділі до обідні в церкву св. Фоми Аквінського, вдаючи з себе палкого католика, і розливався в монархічних і релігійних проповідях, що викликали захоплення. Крім того, він писав у газетах, що обстоювали справу конгрегації[43], дуже видатні статті, не бажаючи одержувати за них грошей і підписуючись тільки буквою Л. Він складав політичні брошури на вимогу короля Карла X або двірського духівництва, не жадаючи ніякої нагороди.

— Король, — казав він, — стільки вже зробив для мене, що моя кров належить йому.

Ось уже кілька днів, як точилася розмова про те, щоб призначити Люсьєна на посаду особистого секретаря першого міністра. Але пані д’Еспар налаштувала стільки людей проти Люсьєна, що “метр Жак”[44] Карла X — вагався розв’язати справу. Не тільки становище Люсьєна було невиразне, і слова: “з чого він живе?”, що з’являлись у всіх на устах в міру того, як він ішов угору, потребували відповіді, але й цікавість прихильників, так само як і ворогів, переходила від одного розслідування до другого, знаходячи не одне тонке місце в броні честолюбця. Клотильда де Гранльє служила своїм батькам невинною шпигункою.

Кілька днів тому вона потягла Люсьєна до ніші вікна, щоб повідомити його про спротив з боку родини.

— Коли у вас буде земля вартістю в мільйон, ви одержите мою руку — така була відповідь моєї матері, — сказала Клотильда.

— Потім вони спитають, звідки в тебе ці гроші, — сказав Карлос Люсьєнові, коли Люсьєн передав йому це нібито останнє слово.

— Мій зять, як видно, розбагатів! — скрикнув Люсьєн, — ми матимемо в його особі відповідального видавця.

— Отже, бракує тільки мільйона! — скрикнув Карлос, — я подбаю про це.

Щоб краще пояснити становище Люсьєна в палаці де Гранльє, треба сказати, що він там ніколи не обідав. Ні Клотильда, ні герцогиня д’Юксель, ні пані де Мофріньєз, яка завжди прекрасно ставилася до Люсьєна, не могли одержати від старого герцога цієї ласки, настільки цей аристократ не довіряв тому, кого він називав “вельможним паном де Рюбампре”. Цей відтінок, помічений всім товариством у салоні, болісно вражав самолюбство Люсьєна, який відчував, що його тут тільки терплять. Світ має право бути вибагливим, він так часто буває обдуреним! Бути видатною особою в Парижі, не маючи майна, джерела якого відомі, не маючи визначеної професії, — це таке становище, яке не може залишатись тривалим, не зважаючи на яку завгодно спритність. Отже, в міру піднесення Люсьєна дедалі гострішим ставало запитання: “З чого він живе?” Він був змушений сказати у пані де Серізі, якій завдячував підтримкою генерального прокурора Гранвіля і міністра графа Октава де Бована, голови однієї з найвищих судових палат:

— Я страшенно грузну в боргах.

В’їжджаючи в двір будинку, де перебувало узаконення його суєтності, він гірко казав собі, думаючи про міркування Дурисмерті:

— Відчуваю, як усе тріщить у мене під ногами.

Він любив Естер і хотів взяти шлюб з мадемуазель де Гранльє? Дивне становище! Доводилось продати одну, щоб мати другу. Була тільки одна людина, яка могла зробити цю комерційну операцію так, щоб честь Люсьєна не постраждала від цього, це — лжеіспанець; хіба ж обидва вони не повинні були однаково мовчати один про одного? В житті не складають двічі такої угоди, де кожен по черзі то владар, то підвладний.

Люсьєн прогнав хмари, що затьмарювали його лоб, і ввійшов веселий, сяючий, у вітальню палацу де Гранльє. Вікна були відчинені, пахощі саду сповнювали вітальню, жардиньєрка, що стояла посередині, являла очам піраміду квітів. Герцогиня, що сиділа в кутку на софі, розмовляла з герцогинею де Шольє. Група, що складалася з багатьох жінок, відзначалась різноманітними позами, які відбивали різні в кожної дами способи виявляти удаване страждання. У світі ніхто не цікавиться нещастям і болем, там усе — самі слова. Чоловіки походжали по салону або по саду. Клотильда і Жозефіна були зайняті біля чайного стола. Відам де Пам’є, герцог де Гранльє, маркіз д’Ахуда-Пінто, герцог де Мофріньєз грали в кутку в свій “віск”[45] (sic). Доповіли про Люсьєна, він пройшов вглиб салону і привітався з герцогинею, спитавши її про причину смутку, що позначався на її обличчі.

— Пані де Шольє тільки що отримала жахливу звістку: її зять барон де Макюмер, колишній герцог де Соріа, помер. Молодий герцог де Соріа і його жінка, що виїхали в Шантеплер, щоб доглядати брата, написали про цю смутну подію. Луїза в жахливому стані.

— Таке кохання, як кохання чоловіка до Луїзи, не трапляється двічі, — сказала Мадлена де Морсоф.

— Це буде багата вдова, — провадила стара герцогиня д’Юксель, дивлячись на Люсьєна, чиє обличчя зберегло байдужий вираз.

— Бідна Луїза, — сказала пані д’Еспар, — я її