Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

Обличчя маркізи д’Еспар набуло задумливого виразу, властивого сердечній і щирій жінці. Хоч Сабіні де Гранльє було всього десять років, вона звела на матір свої розумні очі, але погляд матері відразу ж приборкав їх майже глузливий вираз. Це й називається добре виховувати дітей.

— Якщо моя дочка витримає цей удар, — сказала пані де Шольє з виглядом найніжнішої матері, — її майбутнє турбуватиме мене. Луїза дуже романтична.

— Не розумію, — сказала стара герцогиня д’Юксель, — звідки у наших дочок такий характер.

— Важко в наші часи, — сказав старий кардинал, — примирити серце й благопристойність.

Люсьєн, якому не було чого казати, пішов до чайного стола привітатися з панночками де Гранльє. Коли поет був за кілька кроків від групи жінок, маркіза д’Еспар нахилилась до вуха герцогині де Гранльє.

— Так ви думаєте, що цей хлопець дуже любить вашу Клотильду? — сказала вона.

Зрадливість цього запитання може бути зрозуміла тільки після побіжного опису Клотильди. Ця молода особа двадцяти семи років в дану хвилину стояла; її поза дозволяла глузливим очам маркізи д’Еспар обвести її сухорляву й тонку постать, що цілком скидалася на спаржу. Корсаж бідолашної дівчини був такий плоский, що не припускав навіть колоніальних ресурсів того сорту, який модистки називають “фальшивим фішю”. Отже, Клотильда, свідома достатніх переваг свого імені, ні трохи не намагалась приховати цю ваду, а героїчно виставляла її напоказ. Затягаючись у вузькі плаття, вона досягала ефекту чіткого й прямолінійного рисунку, який скульптори середньовіччя шукали в своїх статуетках, профілі яких вимальовуються на тлі ніш у соборах. Клотильда була п’яти футів чотирьох дюймів зросту. Якщо буде дозволено вжити фамільярного вислову, який, принаймні, має перевагу цілковитої зрозумілості, — вона вся пішла в ноги. Це порушення пропорцій робило її тулуб якимось безформним. Смаглява, з чорним жорстким волоссям, з дуже густими бровами, з блискучими очима в уже почорнілих ямках, з вигнутим, як місяць у першій чверті, обличчям, з опуклим лобом, — вона становила карикатуру на матір, одну в найвродливіших жінок Португалії. Природа тішиться такими штуками. Часто можна бачити в тій самій родині сестру надзвичайної краси, а в її брата риси являють завершену бридоту, хоч обоє схожі між собою. Клотильда зберігала на своїх дуже запалих губах стереотипний вираз зневаги. Отож її губи краще ніж будь-яка інша риса обличчя виявляла потайні рухи її серця, бо ніжне почуття накладало на них чарівний вираз, — тим більше, що щоки, надто смагляві, щоб червоніти, та чорні, завжди суворі очі не промовляли нічого. Не зважаючи на стільки дефектів, не зважаючи на дошкоподібну фігуру, вона зберігала від виховання й породи гордовиту постать, словом те, що зветься “щось таке”, що, можлива річ, спричинялося сміливою відвертістю її костюма і виявляло в ній дівчину знатного роду. Вона вигідно використовувала своє волосся, буйність, густота й довжина якого могла вважатись за красу. Її поставлений голос чарував, — вона прекрасно співала. Клотильда була саме з тих молодих осіб, про яких кажуть: “у неї гарні очі”, або “у неї прекрасна вдача!” Коли хто-небудь звертався до неї на англійський манір: “Ваша милість”, — вона відповідала “кажіть мені “ваша тонкість”.

— Чому б не кохати мою бідну Клотильду? — відповіла герцогиня маркізі. — Знаєте, що вона мені казала вчора? “Якщо мене кохають ради честолюбства, я доб’юся того, що мене покохають ради мене самої”. Вона дотепна й честолюбна; є чоловіки, яким подобаються ці риси. Що ж до нього, моя люба, то він гарний, немов мрія, і якщо він викупить назад землі Рюбампре, король поверне йому, з пошани до нас, титул маркіза... Нарешті, мати його — остання з Рюбампре...

— Бідний хлопець, де ж він візьме мільйон? — сказала маркіза.

— Це нас не обходить, — відповіла герцогиня, — в усякому разі, він не здатний його вкрасти... Зрештою, ми не віддамо Клотильди за інтригана або за нечесного чоловіка, хоч би він був красень, поет і юнак, як пан де Рюбампре.

— Ви спізнилися, — сказала Клотильда, з безмежною грацією всміхаючись Люсьєнові.

— Так, я обідав у місті.

— Ви часто буваєте в світі останніми часами, — сказала вона, ховаючи в усмішці ревнощі й занепокоєння.

— У світі? — відказав Люсьєн. — Ні, я тільки з якогось дивного випадку обідав цілий тиждень у банкірів — сьогодні у Нюсінжена, вчора у дю Тільє, позавчора у Келлерів...

Можна бачити, що Люсьєн добре засвоїв зневажливий тон вельмож.

— Ви маєте багато ворогів, — сказала йому Клотильда, передаючи (і з якою грацією) чашку чаю. — Моєму батькові переказували, що у вас шістдесят тисяч боргу, що скоро Сент-Пелажі[46] буде вам за дачу. Якби ви знали, чого мені коштують усі ці наклепи!.. Все це пригнічує мене. Я кажу вам не про те, як я страждаю (деякі погляди мого батька розпинають мене), а про те, що мусите відчувати ви, якщо це хоч найменшою мірою справедливо...

— Не турбуйтесь про ці дурощі, кохайте мене, як я вас кохаю, і не відмовте мені в довір’ї на кілька місяців, — відповів Люсьєн, ставлячи на срібну різьблену тацю порожню чашку.

— Не показуйтесь батькові, він вам скаже що-небудь зухвале, а ви не стерпите цього, і ми загинемо... Та лиха пані д’Еспар сказала йому, що ваша мати була доглядальницею при породіллях, а сестра прасувальницею.

— Ми були в найгірших злиднях, — відповів Люсьєн, і очі його зросились слізьми. — Це не наклеп, а вдале лихослів’я. В цей час сестра моя — більш ніж мільйонерша, а мати померла два роки тому... Ці відомості приберігали на той випадок, коли мене чекатиме тут успіх...

— Але що таке ви заподіяли пані д’Еспар?

— Я мав необережність розповісти жартома у пані де Серізі, в присутності де Бована і де Гранвіля, історію процесу, який вона вела, щоб віддати чоловіка, маркіза д’Еспар, під опіку, як мені розповів Б’яншон. Думка пана де Гранвіля, підтримана Бованом і Серізі, примусила міністра юстиції змінити свій погляд. І той, і той відступили перед “Судовою газетою”, перед скандалом, і маркізі дали по руках у судовому вироку, що поклав край цій огидній справі.