Читати книгу - "Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак"

— Я вас звільню від пані д’Еспар, — сказала Клотильда.

— Як це? — скрикнув Люсьєн.

— Моя мати запросить молодих д’Еспарів; вони чарівні і вже досить дорослі. Батько й обидва сини будуть тут вас вихваляти, і ми зможемо бути певні, що ніколи не побачимо матері ...

— О Клотильда, ви чарівні, і якби я не любив вас ради вас самої, я любив би вас за ваш розум!

— Це не розум, — сказала вона, виявляючи посмішкою всю силу свого кохання. — До побачення, не приходьте кілька днів. Коли ви побачите мене в церкві св. Фоми Аквінського з рожевим шарфом, значить, настрій мого батька змінився. Відповідь вам пришпилена до спинки крісла, на якому ви сидите, можливо, вона втішить вас у нашому розлученні. Покладіть лист, що ви принесли, в мою хустку...

Цій молодій особі було, очевидно, більше двадцяти семи років.

Люсьєн найняв фіакр на вулиці Ла Планш, вийшов з нього на Бульварах, взяв іншого біля церкви Магдалини і наказав в’їхати у ворота на вулиці Тебу.

Об одинадцятій годині, входячи до Естер, він знайшов її в сльозах, проте, одягненою так, як вона одягалась, щоб потішати його! Вона чекала своєго Люсьєна, лежачи на дивані з білого атласу з золотистими квітами. На ній був чарівний пеньюар з індійського мусліну з вишневими бантами, без корсету; волосся її було просто зв’язане на голові, ноги — в гарненьких бархатних черевичках на вишневій атласній підбивці. Всі свічки були засвічені, кальян приготований. Але цього кальяна вона не курила, він стояв перед нею не запалений, наче ознака її стану. Почувши, як відчиняються двері, вона витерла сльози, скочила, як газель, і обвила Люсьєна руками, немов тканина, що, підхоплена вітром, обвиває дерево.

— Розлучені, — сказала вона, — невже це правда?

— Та що! На кілька днів, — відповів Люсьєн.

Естер випустила Люсьєна і, як мертва, впала на диван. У такому становищі більшість жінок лопочуть, мов папуги. Ах, як вони вас кохають!.. Після п’яти років — вони немов на другий день щастя; вони не можуть розлучитися з вами, вони просто прекрасні в обуренні, розпачі, коханні, люті, скаргах, жаханні, смутку, передчуттях! Одне слово, вони гарні, як сцена з Шекспіра. Та знайте, — ці жінки не люблять! Коли вони насправді є всім тим, чим вони себе змальовують, вони роблять, як Естер, як діти, як справжнє кохання: Естер не казала ні слова, вона лежала обличчям у подушки і вмивалася слізьми. Люсьєн намагався підвести її і казав їй:

— Але ж, дитино моя, ми не розлучені... Після майже чотирьох років щастя, ось як ти приймаєш мою незначну відсутність! — “Що я зробив усім цим дівчатам?..” — сказав він сам до себе, Пригадуючи, що Коралі так само кохала його.

— Ах, пане, ви такий гарний! — сказала Європа.

Зовнішні почуття мають свій ідеал краси. Коли ж до цієї краси, такої принадної, прилучається лагідність характеру, поетичність, якими відзначався Люсьєн, можна добре зрозуміти шалене кохання цих натур, винятково чутливих до зовнішніх дарів природи і таких наївних у своєму захопленні. Естер тихенько схлипувала, залишаючись у позі, що виявляла її надзвичайну скорботу.

— Але ж, дурненька, — сказав Люсьєн, — хіба тобі не сказано, що йдеться про моє життя?..

При цих словах, навмисно сказаних Люсьєном, Естер скочила, як дикий звір, розв’язане волосся оповивало її божественну постать, немов листя; вона втупила свій погляд у Люсьєна.

— Про твоє життя!.. — скрикнула вона, підводячи руки й знов опускаючи їх жестом, властивим тільки дівчатам у небезпеці. — Та це правда, записка цього дикуна говорить про серйозні речі.

Вона витягла з-за пояса папірець, але, побачивши Європу, сказала їй:

— Залишіть нас, люба.

Коли Європа зачинила за собою двері, вона сказала:

— Ось, дивись, що він мені пише, — і подала Люсьєнові лист, тільки що надісланий Карлосом; Люсьєн прочитав його вголос.

“Ви виїдете завтра о п’ятій годині ранку, вас відвезуть до лісника в глибині Сен-Жерменського лісу, ви будете там жити в кімнаті на другому поверсі. Не виходьте з кімнати без мого дозволу; вам нічого не бракуватиме там. Сторож і його жінка — вірні люди. Не пишіть Люсьєнові. Не підходьте вдень до вікна, але вночі можете гуляти в лісі в супроводі охоронця, якщо забажаєте пройтись. Їдучи, закрийте завіси — йдеться про життя Люсьєна”.

“Люсьєн прийде сьогодні ввечері попрощатись. Спаліть це при ньому...”

Люсьєн негайно спалив записку на свічці.

— Слухай, мій Люсьєн, — сказала Естер, прослухавши цю записку, як злочинець слухав смертний вирок, — я не казатиму тобі, що кохаю тебе, це було б по-дурному... Ось уже скоро п’ять років, як мені здається, що кохати тебе так само природньо, як дихати, як жити... У перший день, коли щастя мов почалось тут під опікою цієї незбагненної істоти, що посадила мене сюди, немов цікаве звірятко в клітку, я дізналася, що ти мусиш одружитись. Шлюб — неминуча ланка в твоїй долі, і боронь мене Боже перешкоджати твоєму щастю. Твоє одруження — моя смерть. Але я не завдам тобі неприємності, я не вчиню, як гризетки, що заподіюють собі смерть за допомогою жаровні й вугілля; вистачить з мене й одного разу, а вдруге це може остогиднути, як каже Марієтта. Ні, я поїду далеко, геть із Франції. Азія знає секрети своєї батьківщини, вона обіцяла навчити мене спокійно вмерти. Роблять собі укол — паф! — і всьому край. Я прошу тільки одного, мій обожнюваний ангел, щоб ти мене не обманював. У мене свої рахунки з життям: я пережила з того дня, коли вперше тебе побачила, в 1824 році, аж до сьогодні стільки щастя, що вистачило б на десять життів щасливих