Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

 — А Таня? — спитала я ( якщо чесно, тільки із ввічливості, бо в мене на той час назрівала чергова сімейна криза, я думала тільки про свої образи і претензії до Юри, тож життя сусідів було мені глибоко нецікаве).

Проте моя мама, як місцеве інформбюро — вона знала все, що відбувалося в нашому містечку, і тут теж із відповіддю в неї не виникло ні найменшої заминки.

 — А що Таня? Мати ж була хвора на голову, заповіту не лишила, то житло автоматично перейшло обом дітям в рівних частинах. А квартира ж у них гарна, трикімнатна. То, кажуть, Роман вирішив заплатити лікарям, щоб сестру признали недієздатною, ну, наче вона теж, теє… як її мама. Поклали її в психлікарню у Глевасі… А тим часом  брат уже шукає покупців на квартиру. То, скоріше за все, Таня сюди вже не повернеться…

 — Але ж вона цілком нормальна, — здивувалася я. — Хіба лікарі не побачать цього? Ну, може, трохи замкнена в собі , то й не дивно з такою матусею. Але як можуть здорову людину визнати психічно хворою?

 — Ой, Ліно, ти як маленька, — махнула рукою моя мама. — Зараз за гроші яку хочеш довідку намалюють! Тим паче, у сфері психіатрії — тут будь-якій людині можна діагноз придумати, надаремно ж кажуть, що серед нас здорових немає, є тільки недообстежені. А Таню ту обстежать за повною програмою. І спадковість її врахують…

 “Але ж у Романа спадковість така сама”, — хотіла заперечити я, та мені стало ліньки сперечатися.  Зрештою, навіщо маю щось комусь доводити, коли це мене жодним боком не стосується. У самої купа проблем, дай Бог розгребтися, і не “поїхати дахом”...

Тому я благополучно забула і про ту історію, і про колишніх сусідів. “Колишніх”, бо Таня дійсно сюди не повернулася, Романа я теж більше не бачила. Квартиру він продав, і незабаром туди в’їхали нові мешканці — молода пара з двома дітьми. 

І от тепер мені було дуже дивно побачити тут Таню — а це дійсно була вона, я не могла помилитися. І вдягнута вона була по-домашньому, тож не схоже, що приїхала до когось у гості ( хіба що дивні господарі не посоромилися “запрягти” гостю до прання).

Таня явно мене впізнала, проте зреагувала дивно. Зазвичай, коли ми, ще в дитинстві, і пізніше, до самого її зникнення, зустрічалися ось так, випадково, у дворі, то кивали один одному і йшли кожна в своїх справах, навіть не намагаючись зав’язати розмову. У нас було занадто мало спільного, та й  про що нам говорити? 

Танина ж мама, навпаки, завжди мене виділяла серед іншої сусідської дітвори та часто, зловивши на вулиці, зав’язувала зі мною “світську бесіду”, а я червоніла і не знала, куди подітися, поки мене не виручав хтось із дорослих, або  Таня не підходила до тітки Олі зі своїм незмінним: “Ну ма, досить уже…”

Тепер же, зустрівшись отак через кілька років, вона, як я гадаю, мала байдуже пройти повз мене і вдати, що ми незнайомі, чи просто привітатися та й усе, але натомість спинилася, якийсь час вдивлялася в моє обличчя і раптом широко усміхнулася, показавши нерівні, жовтуваті зуби.

 — Ліна, — наче видихнула вона. — Що, і ти тут залишилась?

 Я не зрозуміла, що  саме Таня мала на увазі. Можливо, те, що я не переїхала нікуди, досі живу в рідному містечку?

 — Ну, так склалися обставини… — розпливчасто відповіла їй. — А ти де зараз живеш? Давненько тебе не бачила...

 — Та де ж, тут і живу, — Таня кивнула на двері під’їзду, з якого тільки що вийшла. — У нашій квартирі. Заходь у гості, якщо хочеш.

 — Дякую, — я мимоволі зробила крок назад. Чомусь подумалося, що Таня все таки, як і її мати, трохи несповна розуму. З якого дива їй так усміхатися до чужої в принципі людини, ще й запрошувати до себе додому? Мабуть, дійсно, погана спадковість мала проявити себе рано чи пізно… — Дякую за запрошення, але я в магазин іду. Може, колись іншим разом..

 — Ну добре, — благодушно посміхнулася Таня і попрямувала до мотузки, де вже сохнув якийсь старенький одяг, та заходилася розвішувати там випрані наволочки і простирадла. Я подивилася їй услід,  знизала плечима, але надто дивуватися не стала — пішла своєю дорогою...