Читати книгу - "Дівчата, Емма Клайн"

Можливо, Сюзен відчувала якесь приховане розчарування, коли гра закінчилася, коли вона побачила, що я пішла з Расселом. Але, можливо, вона і передбачала це. Машина досі жевріла, шум вечірки розрізав темряву. Я відчувала, як ніч оберталася в мені, мов колесо.

— Коли вона перестане горіти? — запитала я.

Я не бачила її обличчя, але могла відчувати її і ніжну атмосферу між нами.

— Господь його знає, — відповіла вона. — Вранці?

Я простягла руки вперед і побачила, що при мерехтінні вони неначе вкриті лускою. Я схвально сприйняла спотворену картинку того, яким було на вигляд моє тіло. Я почула звук, схожий на запалювання мотоцикла, чиїсь сердиті вигуки — вони кинули пружинний матрац на вогонь, полум’я здійнялось і розширилося.

— Хочеш, можеш перекантуватись у моїй кімнаті, — сказала Сюзен. Її голос нічого не видавав. — Я не проти. Але ти маєш бути тут, якщо справді хочеш цього. Зрозуміла?

Сюзен запитувала мене ще щось. Як у тих казках, де ґобліни можуть зайти до будинку, тільки якщо жителі їх запросять. Момент перетину межі, Сюзен обережно будувала свої висловлювання — вона хотіла, щоб я їх повторила. Я кивнула і сказала, що зрозуміла. Проте я не могла зрозуміти, принаймні не зовсім. Я була в чужій сукні, в незнайомому місці і більше не могла нічого бачити. Припущення, що моє життя на порозі нового і незмінного щастя. Я думала про Конні з поблажливістю — вона була мила дівчинка, хіба ні — і навіть мої батько і мати підпали під моє великодушне світобачення, як постраждалі від жахливої незнайомої недуги. Промені фар мотоцикла знебарвлювали гілки дерев і освітлювали відкритий фундамент дому, чорного собаку, що нахилився над невидимим трофеєм. Хтось безкінечно крутив одну і ту саму пісню. «Ей, крихітко» — таким був перший рядок. Пісня повторювалася достатню кількість разів, щоб я почала тримати цю фразу в голові. «Ей, крихітко». Я прокручувала ці слова без особливих зусиль, неначе ганяла льодяником зі смаком лимону між зубами.

Частина друга

Коли я прокинулася, хвиля туману притислася до вікна, спальню наповнювало білосніжне світло. Знадобився якийсь час, щоб мене знову охопило розчарування і відомі факти — я в будинку Дена. Це його комод у кутку, його тумбочка зі скляною поверхнею. Його облямована сатиновою стрічкою ковдра, якою я накриваюся. Я згадала про Джуліана і Сашу, тонку стіну між нами. Я не хотіла думати про минулу ніч. Стогони Саші. Нечленороздільне, надмірне «Трахни мене трахнименетрахнимене», яке повторювалося стільки разів, що перестало мати значення.

Я втупилася в монотонність стелі. Вони були безтурботні, як і всі підлітки, і це пояснювало їхню поведінку цієї ночі. Та все ж. Я вирішила, що буде люб’язно з мого боку, якщо я зачекаю у своїй кімнаті, доки вони поїдуть до Гумбольта. Дам можливість щезнути, не змушуючи їх до ранкових проявів увічливості.

Як тільки я почула, що машина виїхала з гаража, я встала з ліжка. Будинок знову був моїм і хоч я очікувала на полегшення, я також була засмучена. Саша і Джуліан поїхали назустріч новим пригодам. Повернулись у вир більшого світу. Я швидко зітруся з їхньої пам’яті — жінка середнього віку в забутому домі — невеличка помітка в пам’яті, що ставатиме дедалі меншою, оскільки реальне життя рухатиме їх уперед. Я не усвідомлювала доти, яка я самотня. Чи це було щось більше, ніж просто самотність: можливо, відсутність погляду, спрямованого на мене. Хто б переймався, якби я припинила своє існування? Ці дурнуваті фрази я запам’ятала від Рассела — припинити своє існування, так він закликав нас зникати самим. І всі ми кивали, як золотаві ретрівери, реальність нашого існування робила нас зарозумілими, готовими зруйнувати те, що здавалось довговічним.

Я увімкнула чайник, відчинила вікно, щоб впустити холодне повітря. Я зібрала, як мені здалося, багато порожніх пляшок від пива — вони ще випивали, доки я спала?

Після того як я викинула сміття, зібравши пластик і свій непотріб, мій погляд зосередився на пошарпаних ділянках обледенілих рослин уздовж шосе. На пляжі неподалік туман почав розсіюватись, і я змогла побачити, як повільно рухалися хвилі. Скелі вгорі вицвілі і сухі. Гуляло зовсім мало людей, очевидно, всі в термобілизні. Більшість з них були з собаками — це був єдиний пляж в окрузі, де можна було вигулювати собак без повідка. Я кілька разів бачила одного і того самого чорного ротвейлера, його важкий біг підтюпцем. Нещодавно в Сан-Франциско пітбуль убив жінку. Чи не було дивним, що люди любили створінь, які могли завдати їм шкоди? Не вкладалось у голові, що, можливо, вони любили тварин сильніше саме за їх стриманість, за те, що ті дарували їм тимчасову безпеку.

Я поспішила назад усередину. Я не могла залишатись у будинку Дена вічно. Скоро мала з’явитися робота доглядальниці. Якою ж знайомою вона була для мене — привезти когось на терапію теплими водами. Сидіти в приймальні лікаря, читаючи статті про вплив сої на пухлини. Про те, що заповнювати свою тарілку варто всіма кольорами веселки. Про звичайну бажану брехню, трагізм у її нестачі. Невже хто-небудь вірить у це? Начебто яскравий спалах твоїх зусиль може відвернути смерть, червоним прапором відволікти увагу бика.

Чайник свистів, тож спершу я не почула, як Саша зайшла до кухні. Її несподівана присутність налякала мене.

— Доброго ранку, — сказала вона. Вздовж її щоки висохла смужка слини. Вона була одягнена в короткі шорти-треніки, її шкарпетки були в яскраво-рожеві цятки-символи, як я пізніше зрозуміла, то були черепи. Вона проковтнула, її рот вкривався нальотом після сну.

— Де Джуліан? — запитала вона.

Я намагалась приховати свій подив.

— Я чула, як нещодавно від’їхав автомобіль.

Вона підозріло глянула на мене.

— Що? — запитала вона.

— Хіба він тобі не сказав, що їде?

Саша помітила моє співчуття. Її обличчя напружилося.

— Звичайно, він казав мені, — сказала вона за мить. — Так, звичайно. Він повернеться завтра.

Тож він залишив її. Перше, що спало мені на думку, це гнів. Я не нянька. А тоді полегшення. Саша — дитина, і їй не варто було їхати з ним до Гумбольдта. Поїздка на квадроциклі через огорожі з колючого дроту, до якогось