Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Треба сказати, що остаточно я визрів, зрозумів усю облудність радянської системи в «Дніпрі». Але тут-таки хочу зауважити, що коли ти вже зрозумів цю систему, повністю відкидаєш її, ти в силу обставин залишаєшся її часткою. Час і мого власного зростання, визрівання, думання. Час раніший – був час не думання, заморожений, істини були в підручниках, лозунгові, партійні. Партія керувала всім, на всіх вищих посадах були тільки партійці, так само, як і в Гітлера, де про це було заявлено прямо. Партія стала державою, «рульовим», «керуючою і спрямовуючою силою». В ідеології, в мистецтві насамперед. Значення XX з’їзду було в тому, що він змусив задуматись, аналізувати, що він дав можливість обмінюватись думками, принаймні на кухнях, десь на природі, звіряти власні думки. З’явилися припущення, що не все в нас справедливо, й бажання в декого поміняти світ на кращий. Ось на такому «вододілі» я й приступив до праці.

Розпочинав я самостійну редакторську працю в «Дніпрі» з підготовки до публікації «Потомків запорожців» О. Довженка. Признаюся, вповні значення Довженка, його місця в українській літературі я тоді ще не уясняв. Це вже прийшло пізніше. Кажуть: «Довженко – це епоха». Це так і не так. Не знаю, запізнився Довженко прийти в світ, чи поспішив, але жив він не в своїй епосі. Епоха була масштабною, але більшою мірою своїми негараздами, трагедіями, гримасами: фашизм і сталінізм, поділ людства на два ворожі табори – соціалізм та капіталізм, боротьба яких забрала в людства стільки зусиль, прорив у космос, страшні війни… Він же, на моє переконання, великий гуманіст, був народжений для краси й мав стати в один ряд із великими Леонардо, Мікеланджело, іншими титанами відродження, а був захоплений у велетенський каламутний вир. Це вир досі небачених відкриттів, могутності людини, яка дедалі більше виявляється псевдомогутньою, грандіозних надій і розчарування в поступі, прогресі, дрібних мстивих вождів і народних страждань. За його життя надій було більше, ніж розчарувань. І все це сфокусувалося в ньому, в його творчості та потребує пильного, небуденного аналізу. Першим словом, яким би я спробував означити Довженка – масштабність. Масштабність у всьому. У думках про світ, про життя, про людей, малих і великих, які дуже часто є малішими малих, про мистецтво. До масштабності його мислення не дорівнювався ніхто з митців не тільки України, а й усього колишнього Радянського Союзу. Він і мислив символами. Земля, народ, який він любив конкретно – в образі батька, плугатарів і косарів з рідного села, страдників-воїнів. Простий символ – соняшник, також уособлював світ – його круговерть, красу, спрямованість на сонце. Символи проростали з думи, з народної пісні, жарту.

Світ і Довженко – це тема, яка ще чекає на свого дослідника. Тут і його космічні прозріння, і злиття з природою, і помилки, як з отими рукотворними морями, а основне – космос людей, душі, мистецтва, як такого, яке породжене людиною і породжує людину – Довженко вірив, що мистецтво покликане (й може) оновити людство.

У цій темі ще одна тема – митець, Довженко, і революція, радянська доба, яку він приймав і не приймав, і яка стискала його холодними лещатами, переінакшення багатьох понять естетики, болі від цього, бо естетичне поняття краси й добра було дано йому від природи, як птахові уміння літати. Довженко й підіймався над епохою, і залишався в ній. Мислив символами, обожнював усе велике, масштабне, воно ж і страхало його у вигляді великої нещадної системи, інакше не можу пояснити, як постають і падають мертві оті «символи куркуля» – у п’єсі, не вірю, що те було його переконанням. Навіть я, маленький, та ще й редактор-початківець, не сприймав того, хотів їхати до Довженка в Москву, щоб посперечатися, хоч Підсуха іронічно сказав: «Та він проковтне вас, ви й не стямитеся», замовив квиток… і в цей час звістка про смерть Довженка.

Революція тією чи іншою мірою скаламутила свідомість усіх, хто жив при світлі запалених нею пожеж. І оте Горьківське: «так з ким ви, майстри культури?» було для нього болісним, і він не вирішив його для себе до кінця життя. З народом. Але який він нині, народ, хто його репрезентує? Одне можемо сказати певно – він завжди був з Україною. Вона билася в його серці, він сам був увесь з України, з її вітру, з її дібров, з цілющої деснянської води, він хотів усьому світові розповісти про свою любов, але йому запечатували вуста й не раз болісний стогін зринав з них.

Запальний, нестримний, народжений на нового месію, зміг реалізувати тільки дещицю свого таланту. Митець з печаттю генія. Не міг він повно реалізуватися в своєму часові. Згадаймо його грандіозний задум роману, який розбивався об холодний ідеологічний мур…

Він не був людиною всім приємною, епоха наклала й на нього свій карб, в дусі епохи часто бував нестримним, категоричним, різким, «вождистським» у поводженні з підлеглими. Пам’ятаю, як до редакції прийшов один колишній співробітник Довженка по роботі, старий чоловік, і почав розповідати, який Довженко був нетерплячий і нетерпимий, як підбирав акторів на ролі, як проганяв їх з найменшої похибки, вже зірваних з попередньої роботи, як толочив «щорсівськими» кіньми стиглі жита й ще багато дечого, і як ми обурилися й прогнали оповідача.

Одначе все це – категоричність, гарячність у Довженкові – ще й від того, що не терпів посередності, погано виконаної роботи, верхоглядства. Мені здається, що на яку б оболонь він не ступив, скрізь проклав би свою стежку й скрізь був би попереду. Таку вже мав вдачу. В цьому бачу не тільки позитиви, а й деякі негативи, що, зокрема, проявилося в тому, що ті, хто його наслідували, ставали епігонами, він сипав у кіш зерно, вони – полову. І взагалі кожні перші, кожне змагання народжують останніх, упосліджених, а це боляче.

Він міг бути філософом, полководцем, будівничим міст, що свого часу відмітили Рильський і Гончар. І був першокласним режисером, драматургом, художником – великим митцем, що явив світові образи до нього не бачені й не знані.

Сьогодні дехто обожествляє Довженка, чого робити не слід. Бог на світі один. Дехто ж, надто з тих, хто не знає тієї доби, кидає до підніжжя його пам’ятника іржаві цвяхи осуду. Це роблять ті, хто не знає міри своєї власної душі, й просто не вміє перевтілюватися, прозрівати, проникнути в дні, в яких все просякнуто