Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

іпритом смерті, чорної загрози, де люди переживали не тільки загрозу власної смерті, а й загрозу загибелі всіх рідних, треба лишень уявити дні і ночі, які пережив Довженко після політбюро 1944 року. Це не просто тиран погрожував людині, це страховинна ідеологічна конструкція заявляла свої права на володіння всім, і мистецтвом зокрема, воліючи саме мистецтво зробити рабом. Довженко виламувався з цієї конструкції силою таланту, силою душі, бачив ницість тих, що стояли біля керма держави, чи не єдиний у ті часи сказав правду про війну, про народ, став у його оборону. І далі поривався до добра, до істини, до людей, жив і творив усім нам у благо, залишив у різних жанрах твори на рівні вищих світових зразків. Хоч, повторюю, диктаторська епоха наклала й на нього певні карби, чого не помічав. І на творчість. Бо ж і «Арсенал», і «Мічурін», «Аероград», іншого й інакше написати не міг, скований соціалістичним ланцюгом.

У світі, який струшують нові й нові катаклізми, ми бережемо пам’ять про Довженка, який любив цей чарівний і тяжкий світ, бажав усім праведним людям добра, всім серцем любив Україну, жив для неї, творив для неї, не мислив себе поза нею.

«Потомками запорожців» я тоді марив, цитував напам’ять цілі сторінки, діалоги – гострі, афористичні, хоч вже й тоді мені дещо муляло в отому «класовому» поділі людей. А особлива шана до Довженка почалася з О. Підсухи, який просто обожнював Майстра, вперше по довгім мовчанні почав його друкувати – «Зачаровану Десну», оповідання, далі щоденники, послав у Москву на передрук їх нашу редакційну друкарку, ми потім їх читали, захоплено, в подиві й готували до друку. Друкуючи щоденники, ми тоді викреслювали скрізь ім’я Сталіна, поклони йому, всі оті «молюся на червоні зорі Кремля», якими хотів урятуватися (адже могли заглянути і в шухляди), прикрити серйозні критичні думки. Теж своєрідна наївність: якби щоденники прочитали, це б не допомогло. Переточила, як миші чисте зерно, йому життя і Солнцева: відбивала його від України. Чимало в нього взяли шістдесятники.

Тоді, коли я прийшов на роботу в журнал (це була осінь 1956 року) виводили із заток, зарічків, проток на широку літературну бистрінь свої міцні та вутлі човники шістдесятники, пружно повели плавбу, і наприкінці сімдесятих – на початку вісімдесятих її скінчили, річку було перегачено, човники розігнано, деякі поперекидувано, потоплено. Більшість тих відважних човнярів усі ті роки плавували течією «Дніпра», друкували там свої статті, поезії, прозові твори.

Розпочинали вони своє плавання в «Літературній газеті» (нинішній «Літературній Україні»), а потім ті русла було перегачено, насамперед статтею П. Загребельного «Три краплі смутку», який першим і виводив їх на бистрінь. Так, шістдесятницькі човни невдовзі були притоплені, одначе, як мені здається, їхній досвід, їхні лоцманські карти, а основне – їхній приклад не були марними, не загинули й заслуговують на увагу.

Шістдесятницьку «погоду» насамперед робили статті. Друкували ми цих авторів вже й тоді, коли їх не друкували ніде, окремі статті, добірки поезій були опубліковані під псевдонімами (в той час деякі автори навіть сиділи в слідчих ізоляторах). Забігаючи наперед, аби хоч якось дати відчути читачеві атмосферу тих років, розповім один характерний епізод.

Якось, перебуваючи в Ірпінському будинку творчості, стояв я по сніданку на пагорбі над річкою, і до мене підійшов один з тодішніх найбільших критичних метрів. Означимо його, як означали наші попередники, літерою Н.

– Оце прочитав у вашому останньому номері статтю Ганни Квасик… – сказав він без будь-якого вступу.

– Вам сподобалася стаття? – запитав я.

– Стаття… Знаю я цих Квасиків. Це – Ганна в штанях.

Не давши мені мовити жодного слова, Н. менторським, і водночас «батьківським» тоном казав:

– Юрію Михайловичу, ви ведете дуже небезпечну гру. Навіть не уявляєте, якою мірою небезпечну, кримінальну. Я стежу давно… У вашому журналі з’явилося багато псевдонімів. Не важко відгадати за стилем, думками, хто ці автори.

Я знітився й розгубився. Треба сказати, що мене вже застерігали інші літератори. Надто одна наша співробітниця – людина хороша, чесна, яка вболівала за журнал, за всіх нас («Юрію Михайловичу, це – тюрма»), але ті літератори, я був упевнений, про свої здогади не скажуть нікому.

Хочу зробити один відступ. Мало хто знає, що являла собою особа головного (відповідального) редактора тих часів. Людина на поважній, номенклатурній посаді, здебільшого імпозантна, «з глибокою думою на чолі», впевнена, рішуча, категорична – на зовнішній позір, насправді ж (якщо доконечно не розминулася із совістю, не поставила на службу своїй кар’єрі все, – бо тоді йшла направці, вдавала, що ідеологічні, партійні приписи і є її власними думками) розсмикана, розтривожена, роз’їдена сумнівами. Редактор несе персональну відповідальність, він неодноразово попереджений про це партійними інстанціями, розписувався в цензурному комітеті (Головліт). Він користується певними привілеями (щоправда, вельми незначними, наприклад, зарплата редактора «Дніпра» була 140 карбованців, привілей майже єдиний – тридцятивідсоткова путівка до комфортабельного санаторію). Йому скрізь і всюди – на нарадах, через пресу, в бесідах вбивають в голову оті вухналі (коневі – в копита), на яких і висить підкова відповідальності. Застрашена, на високому стільцеві, маленька, дуже часто нещасна особа.

Уявіть собі ніч редактора, який увечері приніс додому з редакції чергову верстку. Редактора, котрий вже пережив з десяток всіляких бюро, доган, попереджень, нагінок. Ще вдень він сидів на нараді в ЦК, отримував найсвіжіші настанови, вказівки, «накачки». Принесену верстку він знає ліпше, ніж власну кишеню. Онде вірш. У третій строфі небезпечна двозначність, в останній – натяк на тридцять третій рік (згадувати який суворо заборонено). Далі – стаття, і в ній натяк на те, що закриваються українські школи… Либонь, хто ті натяки зрозуміє? Вони так завуальовані… Скільки читачів? (Напочатку були й не натяки, а полеміка, далі ж все придушено, загачено, затруєно.) Зрозуміє цензор, завважать наші куратори з обох ЦК, вони читають журнал через збільшувальне скло. Є й серед письменницької громади двоє чи троє «добровольців», які читають журнал для того, щоб виловити крамолу, донести. Одних на це штовхає вроджене негідництво, інші хочуть таким чином здобути собі крісла.

Отже, яка з тих натяків суспільна користь? Мізерна. А каша може зваритися ще й яка крута! Нащо вона тобі? Встань, викресли ту строфу, той абзац і спокійно досипляй ніч. Завідувач відділу сам буде радий, якщо ти познімаєш ті місця; подаючи оригінали, він микуляв очима, просив прочитати уважно, мовляв, маю сумніви. Обуритися може тільки автор. Але йому можна сказати: «Зняла цензура». (Авторам до цензури дорога заказана.) Усе це нашіптує тобі твій рятівник, твій адвокат – розум. Але ще є прокурор, у цьому разі жіночого роду – совість. Теж уже приляканий і