Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— Мені не вільно розмовляти! — промовив з комічною повагою «вуйко» і ще більше наїжив бороду.

— Ти ще не знаєш? — обернувся Качур.— Подивися!

Зварич заглянув до третьої кімнати і остовпів: була набита москалями.

— То звідки? Хто їх привів?!

— Або я знаю? Питай, може, вуйко тобі скаже. До мене загалом не обізвався.

Зварич звернувся до Леонтинського:

— Вуйку, звідки то?

«Вуйко» блимнув грізно очима, але ні пари з уст не пустив.

Москалі лежали, стояли і сиділи, збиті в малій кімнатці, як селедці в бочці.

Зварич аж горів з цікавости, але з «вуйком» не порадиш: затявся. Слова не скаже, хоч наказ, напевно, не був аж такий острий. А тут і цікавість, і досада. Адже він нині міг також привести цілу гурму москалів і — струсив.

Обернувся і побачив під стіною Черника. Той звинувся, як слимак, і хропів на цілу кімнату.

— Федьку, слухай, Федьку!— потермосив його за рам’я.

— Якого чорта хочеш?

— Хто зловив москалів?

— А, дай мені спокій з москалями! — забурмотів під носом.

— Скажи, а я тобі дам спокій.

Черник застогнав і обернувся на другий бік.

— Десь треба тобі тепер інформацій. Стежа з третьої чети зловила їх... Будь здоров! — і знов почав хропіти.

А Зварича ще більша досада взяла. Навіть не перша чета! Ото тепер будуть дерти носа!..

До першої чети приділив учора сотник одну стежу з третьої. В ній був жид Шварцер і наддніпрянець Барилко. І ця саме стежа зловила стільки москалів.

«Але все-таки наша сотня»,— потішав себе Зварич, засипляючи на чиїхсь плечах, а на собі маючи стрепіхату голову Качура.

Третя чета справді була горда на свою стежу, а стежа — на свій успіх. Але швидко справа взяла зовсім інший оборот. Котрийсь із полонених москалів розповів, як ця славна подія відбулася.

Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі вверх!

Не було ради, піддалися.

Відібрали їм москалі кріси і повели. Сіли спочивати, розбалакались. Жид Шварцер знайшов між москалями трьох одновірців і почав з ними торг.

— Що вам,— каже,— з того, що ви нас зловили? Вас тридцять — нас шість — невелика штука. Ми скінчимо війну, а ви навіть медалі не дістанете.

— Правда,— кажуть тамті жиди,— не дістанемо.

— І війну будете далі робити.

— Правда,— кажуть,— будемо.

— Але подумайте, якби ми вас привели!..

— Ну?!

— Ви війну скінчите, а ми медалі дістанемо!..

За той час наддніпрянець Барилко розговоривсь із рештою.

— В вас,— кажуть москалі,— пленним вуха обтинають, язики вирізують.

— Хто це вам такого нагородив?! Нічево подобного. Сидять собі ваші солдати в таборах, юшку кушають та Бога хвалять.

— А юшка єсть? Кажуть, що в вас кушать нема що.

— Нема?! А погляньте лиш!

І Барилко добув з хлібника м’ясну консерву, хліб і каву.

— Те саме получають і плєнні. Сам бачив,— додав, ховаючи все те назад у хлібник.— А ми, солдати, то ще на добавок і це.

Відчепив боклажку і тицьнув першому москалеві під ніс. Той затягнувся і аж покректав.

— Настоящий ром!..

— Давайте вип’ємо по чарці.

Всі поглянули на команданта стежі — рябого підстаршину, що досі не встрявав у розмову.

— Гаспадін зводний, разрішітє?!..

Пан «зводний» зразу пручалися, а потім не тільки «разрішілі», але й самі розгрішилися.

Стрілецький рум швидко перейшов у солдатські шлунки і ще більше розв’язав солдатські язики та розм’якшив серця.

Саме тоді жиди покінчили торг і вирішили, що австрійський полон для обидвох сторін багато корисніший. Вони поставили внесення «на пленумі», і воно після короткої дискусії перейшло одноголосно.

Стрільці дістали назад свої кріси. Москалям витягнули з їхніх «вінтовок» замки і привели всіх щасливо до мисливської палатки.

Але що подія не була зовсім «чиста», то про неї ніхто зі стежі не писнув, а й москалі зобов’язались не зрадити. Один з них зобов’язання не додержав, і від нього довідалась сотня правди. Та стрілецька команда ще довго не знала про це нічого, а австрійська не знає й донині.

Дід Федорій мав їхати до Волівця по набір. Як звичайно, возом, бо військовий обоз не знав і не мав саней. Хоч сніг упав глибокий, хоч дорогу втерли тисячі підвід і вона аж просилася до саней...

— І чого тут худобину бідну мучити! — нарікав старий.— Саньми — як по маслі, а то скрипи возом тільки й світ.

Ходив, медитував, аж укінці таки викрутив десь сани.

— От тепер, то але. Поїдемо, як на празник.

Перша сотня не мала ще постійних обозників. Хто був вільний від служби, а хотів переїхатися,— сідав на віз і їхав. Охочих завсіди було досить, бо така їзда давала змогу виглянути на світ, відірватись думками від щоденних занять і окруження.

Найчастіше їздив з дідом Леонтинський, бо раз — ранена в університетських боях нога не дозволяла на далекі стежі, а друге — «вуйко» людина досвідна, вмів заговорити до кожного і багато дечого привозив, чого й не належалося сотні. Особливо мав щастя до чеколяди. Бувало, навезе стільки, що цілий курінь обділив би...

Нині їхав також, а що по набір ішло аж три підводи, то взяв зі собою ще Зварича і Качура.

— Тільки попереджаю вас, господинове,— говорив до обидвох,— на стежі ви команданти, але тут зовсім інша пара кальошів. У дорозі командує пан Федорій, а в магазині я.

— Добре, вуйку,— сміявся Зварич,— але за те табличка чеколяди!?

— І дві, але руки при собі! І поїхали...

До набірні, що містилась на залізничній станції, було добрих дві милі, та коні були випочаті, дорога добра, і стрілецький «обоз» швидко заїхав до Волівця.

Воловець, перша станція по мадярськім боці, доживала останніх своїх днів. Ворог був недалеко, і австрійці випрятували її з усього, що можна було забрати. У вагонах, готових кожної хвилини тікати на захід, містились харчові і одягові магазини цілої бескидської групи, і сотні фір розвозили звідсіль набір по частинах.

— Ви тут постійте,— казав «вуйко», коли заїхали на станцію,— а я піду понюхаю, як справи стоять. Коби мені тільки був той старший десятник Федорук (гідний чоловік, нема що казати!), то все піде