Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— А за чеколяду не забудьте! — натякував Зварич.

— Будьте спокійні, добродію. Але передовсім — послух і дисципліна!

«Вуйко» пішов поміж вагони, а Зварич і Качур крутилися то сюди, то туди, приглядаючись до всього, що на станції творилося.

Цивільних громадян ні на лік. Ні селян, отої постійної декорації маленьких станцій, ні залізничників, що робили б лад, свистали, вимахували хоруговками... Всюди військові і військові. В ждальні замість подорожніх — наплечники і кріси якоїсь частини і один ополченець на сторожі. Віконце залізничної каси замкнене і не думає відчинятися. Може б, і не один підійшов купити карту їзди, але ніхто не продає. Паротяг, щоправда, шипить, але це тільки на всякий випадок і не для звичайних подорожніх. Він призначений для отих наладованих усяким добром вагонів, що пильно прислухаються до гомону стрілів за горами. Один короткий наказ — і станція вмить опустіє до решти.

Зварич знав уже воловецьку станцію. Ще осінню відвозив сюди пані Керницьку і Наталку.

Гей-гей! Який недалекий, а який далекий той час. Що вони тепер там роблять? У чужім Відні, без грошей і знайомих. Ні вісточки досі від них. Щойно перед кількома днями дістали стрільці «польову пошту», а то ніяк було й написати. Може, десь із Коша їздив хто, може, й пошту кому привіз; тут, у полі, ні нагоди, ні часу не було подумати про листи. Тільки думку посилав, не ждучи на відповідь...

Вийшов Зварич аж на рейки і пустив ними зір у далечінь. Біжать у безконечність, через угорські пушти, і до Відня добігають. Сісти б отак на залізницю, і за день уже на місці...

— Петре! А ходи-но сюди! — кликнув на нього Качур. Зварич аж стрепенувся і глянув у сторону, звідки йшов клик. Качур стояв біля магазину і заглядав під поміст.

— Що там таке?

— Ходи швидше, побачиш.

Зварич підійшов і собі заглянув під поміст.

На купці мерви сиділо хлопченя, а на руках у нього — маленький песик. Обидва тряслися від холоду і обидва плакали. Песик пхав мордочку хлопцеві під пахву і жалібно скиглив, а хлопець хлипав, здушуючи плач, немов не хотів завдавати більшого жалю песикові.

Побачивши вояків, утер рукавом сльози і почав успокоювати песика:

— Тихо, Босий, не вівкай, бо пан будут бити. Пожди, вуйна зараз прийдут та й дадут нам їсти. Чуєш? Тихо.

Але Босий не слухав. Пхався під пахву і плакав, як мала дитина.

— Гей, хлопче, ти звідки тут узявся? — спитав Зварич. Хлопчина звів на нього свої чорні очка і нічого не відповів. Тільки повіки закліпали, а з-під них покотилися сльози.

— Не бійся. Ми тобі нічого не зробимо. Ти звідки, з Волівця?

— Ні!

— А звідки?

— З Климця.

— З Климця?! А що ж ти тут робиш?

Хлопчина затулив губу синьою ручкою і тільки потихеньку хлипав.

Качур поліз під поміст і витягнув хлопчину на світ божий. Мало-помалу стрільці вспокоїли малого і розвідались про все. Мав десять літ, називався Івась і два дні тому вийшов з вуйною з села. Вигнали їх кудись. Прийшли аж сюди, сідали поночі на поїзд і тепер не знати, де вуйна поділася. Шукав учора і нині — і нема.

— А де ж ти спав?

— А ось тут! — і показав на купку мерви під помостом.

— Гі, а то що? — дивувався дід Федорій, як привели хлопця до саней.

— З Климця хлопець. Згубився від своїх. Їх десь повезли, до табору, певно, а він лишився.

Дід аж об поли вдарився.

— А дивіть. Бідолашка. Тепер Бог святий знає, як його до батьків відставити.

— Каже, що не має. В вуйни був.

— То й я гадаю! Яким побитом мати лишила б.

Хлопчина весь час мовчав. Тулив свого Босого до себе і переступав з ноги на ногу.

— А їв же ти що? — спитав його ласкаво дід Федорій.

— Їв ще вчора рано. Вуйна дала ощипок. Але Босий нічого не їв. Він молока хоче.

Песик мовби знав, що про нього мова, бо ще голосніше заскиглив.

— Тихо, тихо, дурненький,— промовив дід Федорій.— Обидва дістанете молока.

— Що ж ми з ним зробимо? — чухався в голову дід, хоч видно було, що вже вирішив цю справу.

— Як — що!? Беремо з собою — і спокій,— сказав Зварич.

— Ясна річ,— підтвердив Качур.

— Про мене,— ніби не радів дід.— Тільки не знати, що пан сотник...

— Не журіться, пане Федорій, сотником, от беріть унука на сани і загрійте, бо посинів як базник.

Дід Федорій аж усміхнувся до «внука».

— Ну, Івасю, поїдеш з нами? Почекаєш у нас, аж вуйна верне. Кажи, як?!

Хлопець хвильку надумувався.

— А Босого возьмете?

— Возьмемо і Босого.

— То поїду.

Забрав їх дід Федорій, обтулив і тепер ждали всі на Леонтинського. Він тут командант, рішає.

А коли «вуйко» з’явився і довідався про все, то навдивовижу всім крутнув головою, що «ні».

— Не можу!

— Але ж, вуйку, майте серце. Дивіться, біднятко, сирітка, нікого не має...

— Сказав раз: не можу, то не можу! Зварич перший раз розлютився на нього.

— Що вам, вуйку, муха на ніс сіла? Ніби чому не можете?!

— Бо голе і босе. Не бачите? Перше кожушину, а потім, господине, щойно везти.

Обернувся і бігцем подався назад між вагони.

А за малу хвилину ніс уже кожушок і ще якісь лахи під пахвою.

— Чесна душа пан старший десятник: без посвідки видали.

Аж тепер Зварич побачив, що не мав чого злоститися на «вуйка».

— Вуйку, перепрошую вас.

— І є за що. Мало що я не образився на смерть. Ну, малий громадянине,— звернувся до Івася,— вбирай кожух і поїдемо. А песика за пазуху, щоби спав по дорозі.

З’їжив бороду і так комічно закліпав очима, що хлопчина аж усміхнувся до нього.

***

А вечором того самого дня запалали чотири великі ватри за горами. Кровава заграва півнеба обняла, просвітлила ліси і кинула кроваві п’ятна на сніг.

То горіли чотири галицькі села: Климець, Карлсдорф, Вижлів і Жупане.

На стоянці діда Федорія спав спокійно маленький Івась, навіть не причуваючи, що за горою йде з димом його рідне село і ще три рідні села інших Івасів.

А все це з наказу несповна розуму сотника генеральної булави Кватерніка,