Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

Надворі щоледве дніло. Небо на сході прояснювалось але ще ранній рум’янець не вицвів на нім. Гори спали. Спали й ліси, що за ніч ще більше посивіли від морозу. Ніде ні звуку. Здавалось би, що оті гори і ліси пусті, ніким не замешкані ні не відвідувані, що стоять собі отак від віку і до віку отак стоятимуть, самітні і нікому не знані.

Але хто спробував би переконатись, чи воно справді так, той швидко побачив би свою помилку. На пустих горах, у мовчазних лісах сиділи люди, і то стільки, як ще ніколи, відколи гори горами, а ліси лісами. Треба було добре скриватись по зворах і чагарниках, щоби переховзнутись поміж стійками застав чи поміж рядами окопів. Коли бистре око доглянуло бодай шапку, а чуйне вухо вловило хоч би шелест — летіла в цю сторону спершу одна крісова куля, потім цілий рій, а нерідко настигало за ними і гарматне стрільно. Треба було ще більш бистрого ока, ще більш чуйного вуха, щоб оминути всі небезпеки, пройти, підглянути, що далося, і вернутись назад.

Не одна стежа пішла і як у воду впала, не з одної тільки якийсь щасливець добився з трудом до своїх, а найбільше було таких стеж, які не доходили до місця призначення. Вийшли в передпілля, понюхали, покрутилися — і назад. Ніяка, мовляв, людська сила не годна перейти.

Одні стрільці чомусь переходили.

—Якби я вам не вірив,— говорив один булавний старшина,— то думав би, що ви в змові з москалями...

А стрільці були тільки в змові зі собою. Радились, медитували, не пішло туди — пробували іншим боком, трохи довідувались від селян, решту самі догадувались, і так якось ішло. За осінь і зиму виробили собі нюх, що москаля на кілометр чули. Пізнавали їх здалеку по довгих «шинелях» і особливім ході, відчитували їхні сліди на снігу, а не раз і без «шинель», і без слідів вичували, що в селі є ворог, хоч би ні одного з них не видно було. Якось село інакше виглядало, а селяни як і ходили по селі, то немов перехоплюючись із хати до хати...

Надворі щоледве дніло...

Перша чета виходила на стежі. Переночувала в лісничівці Роздільній і тепер розходилася в різні сторони. Кожна стежа по вісім людей і кожна з твердою постановою: зробити щось надзвичайне.

Вимагало цього добро куреня, його добра слава і подражнена амбіція стрільців.

Два дні тому курінний отаман Шухевич приніс погану вістку: начальник бригадійної булави сотник Штімпфель починає недовіряти стрільцям. Казав, що звідомлення стрілецьких стеж — це в більшості фантазія, що команда куреня висилає тільки половину призначених стеж і ще багато іншого, чого отаман і говорити не хотів. Щоправда, генерал Вітошинський у те все не вірить, але бригадою трясе сотник Штімпфель і його опінія може дуже пошкодити.

Зараз після того відбулася в курені нарада старшин, і там вирішили переконати чужинця, що він помиляється.

До цієї задачі призначили першу сотню, а сотник вибрав першу чету.

Надворі щоледве дніло.

Одну стежу провадив Зварич, другу Черник, а обидві дістали майже те саме доручення. Мали різними дорогами дійти до села Мішкаровиці, там злучитися і спільно зробити щось: напасти на якусь команду, обоз чи меншу військову частину.

— Найрадше я бажав би собі полонених,— говорив четар Мельник при відправі стеж.

І мав слушність.

Полонені — це був проречистий доказ на несправедливість осуду австрійського старшини.

Дві стежі рушили гусаком і швидко сховалися в густім смерековім лісі. Якийсь час ішли разом, а щойно за останньою австрійською заставою їх дороги розходилися. Стежа Зварича мала йти наліво від гори Прутуч, стежа Черника — направо.

Спинилися на краю лісу і докладно розглядалися по околиці. Перед ними дрімали в сивій імлі верхи і провали.

— Все це, як оком сягнути,— показав Зварич перед себе,— в руках ворога.

— А поміж тим наші дороги,— засміявся Черник.— Ну, Петре, будь здоров, а як зловиш якого генерала, то не пусти, доки ми не прийдемо.

— Але спішіться, бо можу не втримати.

— Гаразд!

— Гаразд!

І розійшлися.

Пішли вже не так, як досі — безпечно і певно, а скулені вдвоє, з крісами в руках, використовуючи кожний корчик, кожний горбик, надслухуючи і розглядаючись що кілька кроків.

Стежа Зварича минула щасливо лінію російських застав і опинилася в ворожім запіллі.

«Око» дало знак, і всі прикучнули за кущами. За хвилину надбіг хильцем з «ока» Качур.

— Перед нами москалі...

— Багато?

— Два. На полянці, коло саней.

— Піду поглянути,— сказав Зварич.— Ти остань тут і, як дам знак,— підходи зі стежею. Тільки осторожно і потиху!

Рушив слідами Качура і швидко опинився біля другого «ока» — стрільця Лучинського.

Той стояв за грубим деревом і стежив москалів. Показав Зваричеві рукою, де поміж рідкими деревами видніла полянка. На ній стояв стіг сіна, а біля нього сани. Людей спочатку не видно було, тільки доносились голоси.

— А може, це не москалі? — шепнув Зварич до Лучинського.

— Напевно москалі, я добре бачив. У довгих шинелях і в папахах.

— Чи не сіно беруть...

— Здається... А ось один!

Із-за стогу вийшов чоловік. Зварич уп’ялив у нього зір.

— Москаль!

— Ловимо? — спитав Лучинський, і аж очі йому засвітилися.

— Ні. Що з ними зробимо?

Другого москаля не видно було, але він швидко дав про себе знати. Зі стогу почало злітати оберемками сіно.

— Підлізьмо ближче,— шепнув Зварич, і один за другим порачкували наперед.

Від куща до куща, від дерева до дерева.

Спинилися не далі, як на двадцять кроків від москалів.

А ці так були зайняті роботою і такі безпечні, що, здається, не звернули б уваги, коли б не то рачкував, а йшов до них.

— Давольна? — крикнув той, що був нагорі.

— Давай єщо!

Горішній закляв, долішній теж, і робота продовжувалась.

Врешті горішньому таки було досить.

— Што ти, дурак, целую батарею сеном абдєліть хочеш!

— Ну, давольна, давольна,— згодився долішній. — Не крічі: австрійцеф пабудіш!

Солдат, що був на стозі, зсунувся надолину, поміг товаришеві докласти фіру, і сани рушили.

Зварич дав знак стежі, щоб ішла за ним, а сам з Лучинським пустився назирцем за саньми.

Москалі в’їхали на лісову доріжку, скрутили раз, другий і врешті вибрались на чисте поле. Було