Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відомо, що в кожному поколінні — тридцять шість святих людей, і саме завдяки їм Боже творіння ще триває. Баал Шем Тов — безперечно, один із них. Хоча більшість святців так і лишаються нікому не знаними й живуть собі вбогими корчмарями чи шевцями, святість Бешта була такою великою, що била в очі одразу. В цьому чоловікові не було ані крихти гордині, але де б він не з’явився, всі ніби ніяковіли, і це його дуже мучило. Було помітно, що він несе свою святість, наче тяжкий вантаж. Він нічим не нагадував мого батька, завжди печального й гнівного. Бешт був щоразу інакшим: то скидався на старого мудреця й статечно промовляв, опустивши повіки, то зненацька щось на нього находило і він бешкетував з нами, жартуючи й викликаючи вибухи реготу. Від нього можна було чекати чого завгодно. Тому він безперестанку перебував у центрі уваги. Для нас він був осереддям світу.
Тут нікого не надихала мертва й порожня наука рабинів — моєму батькові це, мабуть, сподобалося б. Зогар читали щодня і пристрасно. Серед старших було чимало кабалістів із затуманеними поглядами — вони безугавно сперечалися про божественні таємниці таким тоном, яким говорять про домашнє господарство: скільки разів погодовано курей, чи досить сіна на зиму…
Якось один із цих кабалістів запитав Бешта, чи вважає він, що світ є еманацією Бога, і той радісно погодився: «Так, так, цілий світ — це Бог». Усі схвально закивали. «А зло?» — запитав той кабаліст підступно. «І зло — Бог», — незворушно відповів Бешт, але цього разу серед слухачів прокотився шепіт, а відтак залунали голоси інших учених цадиків та різних святих мужів. А всілякі дискусії викликали там бурю емоцій: присутні, бувало, перекидали стільці, або ж починали ридати, або кричати, або виривати волосся. Пригадую, до цього питання верталися повсякчас. Та й у мені теж скипала кров: як же так? Куди ж вписати все те, що діється довкола, в яку графу? Голод і рани на тілі, забій тварин і голод, що морить дітей? І якщо так міркувати, — здавалось мені тоді, — врешті-решт доведеться визнати, що Бог має нас за порожнє місце.
Досить було, аби хтось сказав, що зла насправді немає і воно лише здається таким у людських очах, як за столом починалася штовханина, з розбитого дзбана витікала вода і всякала в тирсу на підлозі, хтось у гніві вибігав геть, когось треба було стримувати, щоб не кидався на інших. Отаку силу має мовлене слово.
Тому Бешт нам повторював: «Таємниця зла — єдине, чого Бог не каже нам брати на віру, а велить добре обміркувати». Отже, я думав цілими днями, а бувало, й ночами, бо моє пожадливе тіло не давало мені заснути від голоду. А може, гадав я, Бог усвідомив, що помилився, чекаючи від людини неможливого? Бо ж він хотів людини праведної. Отож Бог мав вибір: або ненастанно карати людину за гріхи і стати вічним економом, який періщить селян по плечах, коли вони неналежно працюють на панському полі, або — позаяк Бог нескінченно мудрий — терпіти людську гріховність, залишаючи місце для слабкості. І мовив Бог до себе: не може бути людина водночас вільна і цілковито мені піддана. Не можу я мати вільну від гріха істоту, яка водночас була б людиною. Тож волію грішне людство, ніж безлюдний світ.
Так, ми всі з цим погоджувалися. Худі хлопці в подертих капотах із вічно закороткими рукавами, які сиділи по один бік столу. З протилежного боку — кілька вчителів.
Я провів із Бештовими святцями кілька місяців і, хоч було бідно й холодно, відчував, що лише тепер моя душа нарешті доросла до тіла — вже кремезного, змужнілого, з волоссям на грудях і ногах, із твердим животом. Так і душа моя гартувалася й міцніла. До того ж видавалося, що в мені розвивається якесь нове чуття, про яке я раніше й не підозрював.
Є люди, що мають чуття божистих речей, як-от дехто — чудовий нюх, слух чи смак. Вони вчувають найтонші порухи у великому складному тілі світу. А в декого з них цей внутрішній зір такий досконалий, що дозволяє побачити, де впала іскра, помітити її сяйво навіть у найдрімучіших хащах. І що темніше довкола, то відчайдушнішим є світло іскри, то гарячіше й чистіше вона палає.
Але є й такі, що позбавлені цього чуття, тож їм доводиться покладатися на п’ять інших чуттів, обмежуючи ними весь свій світ. І як сліпий від народження не уявляє собі світла, як глухий не знає, що таке музика, як позбавлений нюху ніколи не вчує запаху квітів, так і вони не розуміють отих містичних душ і їхніх носіїв мають за божевільних, які все те собі лише вигадали.
Учнів Бешта (хай буде благословенне його ім’я) того року почала косити дивна хвороба. Так казав він сам з гіркотою й тривогою, а я не знав, що він має на увазі.
Якось під час молитви один зі старших хлопців вибухнув плачем і ніяк не міг заспокоїтися. Його відвели до святого, і там нещасний, схлипуючи, зізнався, що під час молитви «Шема Ісраель»[57] уявляв собі Христа і до нього спрямовував свої слова. Всі, хто чув ті страшні слова, затуляли вуха руками й заплющували очі, аби не впустити до свого серця такого блюзнірства. Бешт лише сумно похитав головою, а потім пояснив це так просто, що на всіх зійшло велике полегшення: мабуть, той хлопець щодня проходив повз
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книги Якова, Ольга Токарчук», після закриття браузера.