Читати книгу - "Що сказано"

Така вбогість збентежила Аркадія. Він не звик до барів. Під час війни він ходив туди лише у справах чорного ринку. Він не поважав чоловіків, які ховалися в пиятику. Хоча якраз вони трималися розкуто і сміялись.

Хильнув склянку, замовив другу і пачку кренделиків.

— П’ятнадцять центів.

Аркадій дістав четвертак.

— Дрібних нема, друже? Витратився. Не встиг до банку. Шалений був день.

Бармен охочий побазікати. Та Аркадій не міг, йому бракувало слів, він лише кивнув головою і підрахував монети.

З-за спини почув голос:

— Твій крайслер?

Аркадій стерп, повернувся. Точно будуть неприємності. Чоловік мав одутле лице, черево звисало над поясом. Фізичного страху Аркадій ніколи не відчував.

— Мій.

— Ти фар не вимкнув…

Аркадій вдячно хитнув головою. Допив пиво, покрутив у долонях вологу склянку, кинув ще кілька центів і запхав у кишеню кренделики.

Він був вільний.

У променях верхніх фар мерехтіла мряка, і він увімкнув двірники. Ось і пустища — рівнина, вкрита низькими соснами й чагарником. Сила-силенна зірок споглядала чорні, безлюдні шляхи, і темрява, мов чаша, збирала його думки: як завжди, про те, що в нього немає друзів, і єдине, що на нього чекає, — це рахунки, іпотека, стоматолог і виплати за машину. Боже, навіть оця машина не його. Власність Української кредитової спілки. Він вдивлявся у темряву. Всі як змовилися відпихати його, гнобити його, загнаного й упрілого. Хіба хтось зробив йому ласку хоч раз за ціле життя? Саме йому, одному? Його юність минула у сховках від бомб і в таборах. Він і гадки не мав, що чекати від життя. Всі зрілі літа він гарував заради родини, та зараз настав його час. Він прямує до свободи.

Запахло океаном. Досі він не бував у Кейп-Меї.

Траву не стригли тижнями. Стефан уже застарий. Своїх батьків Аркадій від малих літ не бачив. Навіть не знав, де поховали матір. А батька застрілили, коли слово кулак набуло нового змісту. Він пригадав, як грався солдатиками у дворі батьківської хати, а батько годував курчат. Назавтра з олов’яних солдатиків виросли справжні.

На повороті шосе він додав ходу.

Клятий Копф.

Перед очима одне за одним пропливли обличчя: Ластівка, Бо, Стефан. Потім з’явилися всі разом, за обіднім столом. Усі плакали.

Коли він помре, ніхто й не почує. Ніхто не знатиме. Лише ряхтіння ліхтаря.

Він минав будинки вікторіанської доби, коли Кейп-Мей був гаванню Рокфеллерів, Дюпонів і Рузвельтів. На під’їздах до них стояли човни на тягачах. До його машини вискочив собака.

Не мав поняття, де він. Звернув у вуличку направо і — кінець шляху.

Океан.

Спина боліла. Він вже стільки годин у дорозі. Аркадій вибрався з машини, вийшов на гребінь дюни, а звідти побачив Атлантику, що мерехтіла у сяйві півмісяця, і хмари, застиглі й довжезні, мов м’язи, що вигинались по цілому небі. Чайок не було, лише час до часу здаля озивалася сирена. Шурхотливі хвилі накидались на берег і відпливали назад, забираючи з собою тягар його злості. Дув сильний вітер, і він застібнув блискавку куртки. Невтомне сновигання океану заспокоювало.

Ліхтар заряхтить… А життя триватиме далі.

Ось чому він мусить повернутися. Хто він такий? Що воно за життя без свідків? Він заряхтить — і згасне. Без родини та дрібка, яку він має, зійде нанівець. Не треба було їх кидати. Не треба було покидати ферму, старий край, Фрі-Фолл. Підводна течія вхопила його, потягла вниз. Він під владою великих сил, але всього вони в нього не заберуть. Він має серце, а те — власну драму. Його історія — це його жінка, син, родина. Навіть якщо він і Ластівка не дають собі ради, принаймні поруч неї він знає, хто він такий. Понад усе він — людина почуттів. Його розлюченість згасла. Навіть якщо він змарнував життя, то покаже-таки світові, що має досить моральної стійкості триматися свого вибору.

Він пішов до самого краю води. Прибій наче казав: говори, тебе слухають. Хвилі вдаряли у нього, промивали його своїм холодом і своєю сіллю, мовби щось усередині нього потребувало почути їх, перш ніж він почує себе, а вітер — поки він, холодний і чистий, стояв на краю цього довгого сліпого завулку в своєму світі, — вдихнув у його легені свіже повітря.

Останні любові

Після читання у ліжку Біблії й учорашньої газети Стефан прийняв душ. Поснідав хлібом із медом. Потім завернув скоринки в папір і запхнув той згорток у кишеню пальта. І пішов по Північно-Лопуховій до річки.

Ціпок клацав хідником. Із синього будинку з доричними колонами лунав полонез, музика спліталася з безладним ксилофоном горобців. Жінка штовхала назустріч дитячу коляску. Вона всміхнулась, а Стефан підніс край своєї федори.

У парку він сів на лавку біля греблі. Під шум води думалося чіткіше. Скалки світла підстрибували на хвилях, наче теж слухали музику.

Час кружляв, мов балерина в музичній скриньці. Колись він бродив попід мостами Сени, повз багаття, довкола яких збиралися родини. Він дістав з кишені папір і розкидав скоринки на траві. Більшість качок уже відлетіли. Колись він гуляв вулицею Декарта, розмовляючи про Пікассо і сюрреалістів. Заметіль спогадів. Не женився — не журився. А його великі задуми? Просто записки — папірці, що чекають на сірника. Коли не працював у Woolworth’s, то заходив іноді в Наукове товариство імені Шевченка на Другій авеню і вивчав документи, робив начерки. Але йому бракувало першоджерел. Якось у читальні бібліотеки на Сорок другій вулиці Стефан спіткав старого знайомого, доктора Загайкевича: колишній Зенонів колега нині куховарив у іспанському ресторані в Гарлемі. Стефан розповів йому про Woolworth’s і Клаудію, молоденьку італійку. Але вона могла бути й полінезійкою судячи з того, що говорили їй імення Д’Аннунціо, Монтале чи Павезе.

Сидячи в парку, Стефан підсміювався, згадуючи їхній флірт. Вона нарікала на чорних, що переселялися в їхній квартал, на маму, яка не дозволяла фарбуватися. «Навіщо підправляти довершений витвір мистецтва?» — кепкував він.

Управителем у Woolworth’s був двадцятичотирирічний поляк, який нічогісінько не знав про історію відносин України і Польщі. Америка. Солодке невідання.

Коли в магазині видавалися спокійніші дні, Стефан годинами спостерігав за золотими рибками чи за піщанками, що бігали в своїх металевих барабанах. Я геть такий самий, думав він.

Дістав із кишені невелику книжку. Ілюстрований життєпис художника Жоржа Руо. Стефан бачився з ним один раз. Великий митець, прихилившись до нього, звірявся, як він не терпить буржуа, що за своїми яскравими фасадами дійсно були щасливими.