Читати книгу - "Завтра будуть коти"

Відгризаю шматок пацюка. Не такий він вже й бридкий, і цей, на щастя, має жирні стегна. Обожнюю таке м’ясце.

Ковтаю кілька чудових куснів і, відсапавшись, зосереджуюся на своїй місії: несу їжу іншим. Її, на щастя, було вдосталь. Тому я стаю мішенню для десятка щурів, які влаштовують на мене полювання.

Чи думала я коли-небудь, що тікатиму від зграї гризунів!

Переслідувачі наздоганяють і мало не хапають мене (чорт забирай! Бачила б моя мама, що на мене полює їжа…), аж тут, в останній момент, я помічаю рятівну гілку в досяжності мого стрибка. Стрибаю на неї, видряпуюся вгору і опиняюся на даху, а далі вже перестрибую з даху на дах. Стискаю щелепи, щоб не загубити дорогоцінні щурячі хвости.

Я щаслива, зараз нагодую сина, партнера, друга і двох людських служниць.

Коли повертаюся додому з трофеями, Наталі та Софі кривляться від огиди і відсилають мене геть.

Може, невдячність — це просто людська властивість? Йду до своїх друзів і родичів.

Виявляється, Піфагора їжа більше не цікавить.

Тільки Фелікс захоплено дякує мені та наїдається досхочу.

Коли відновлюю сили, дозволяю Анжело мене ссати.

Потім сама ласую здобиччю, довго пережовую і ковтаю.

— Як там надворі? — питає Фелікс.

— Брудно й небезпечно.

Він їсть, як ненажера, голосно всмоктуючи нутрощі ще теплого Щура.

— Люди ніколи нас не кривдять, ми їм потрібні.

— Нащо? — питаю я.

— Ну, щоб нас…

Він шукає влучного слова.

— … гладити.

Мені хочеться визвіритись, але для чого з ним сваритися? А може, він не помиляється? Нащо ми людям? Тут, у місті, нам не треба захищати запаси їжі від гризунів. Ми не полюємо на змій, скорпіонів чи павуків; наш лій і спинний мозок не використовують для лікування геморою чи живлення волосся. То нащо тоді ми людям?

У часи війни «потреба гладити» здається несуттєвою… Раптом я усвідомлюю, що не паную над ситуацією, що задля сумнівного шансу вижити моя людина може позбутися мене.

Фелікс вважає, що переконав мене. У його світі все гаразд.

— Знаєш, Феліксе, колись люди цькували нас. Вони палили нас на вогнищах, їли нас, робили одяг з нашої шкіри.

— Звідки ти набралася такої маячні?

— Від Піфагора.

— А він звідки це взяв?

— Не знаю, — ухиляюся від відповіді.

— Я знаю той світ, який бачу. Ми живі, люди нас люблять, ми приносимо їм втіху, вони вбивають одне одного, але невдовзі їм це набридне, вони втомляться. А ти, хитромудра Бастет, вирішила проблему з їжею, вполювавши щурів. Отже, все гаразд.

А може, Фелікс — мудрець, який по-своєму зрозумів нову формулу Піфагора: «Усе, що з нами відбувається, задля нашого ж добра»?

Можливо, я недооцінюю цього ангорця?

— Люди не можуть без нас жити, — невгаває він. Подивись на них. Їхня психологічна рівновага залежить від нашої присутності. Уявляєш, що станеться з нашими служницями, коли нас не буде? Ми знімаємо напругу в будинку. Завдяки нам вони не божеволіють і добре сплять.

Я думаю, що наші люди змогли б прекрасно вижити й без нас, але не хочу вступати в дискусію.

На другому поверсі знаходжу Піфагора, що марить з розплющеними очима.

— Розкажи мені, що там далі було в історії, — прошу його.

Він ослаб через недоїдання, але погоджується піти зі мною в кімнату з великим дзеркалом, яке колись так мене вразило, і ми там влаштовуємося на ліжку.

— Ми зупинилися на Відродженні, ти казав, що наука і мистецтво нарешті зацікавились нами.

Вуха Піфагора ледь здригаються, ніби він уже занурився в історію, яку зараз розповідатиме.

— У Франції котів офіційно реабілітував король Людовик XIII. У його міністра Рішельє було їх зо двадцять, він щоранку перед роботою бавився з ними. Так, він обожнював нас. Людовик XIII радив усім селянам мати котів для захисту врожаю, а ще створив бригаду котів, які постійно жили у королівській бібліотеці та захищали книжки від мишачих набігів. На жаль, він не передав цієї пристрасті своєму нащадкові. Людовик XIV з десяти років розважався з приятелями, кидаючи живих котів до печі. Але після нього прийшов новий шанувальник котів: Людовик XV. Він приходив на засідання до міністрів з білим котом на руках. Саме він офіційно наказав припинити спалювання котів у день Івана Хрестителя.

— Як погано залежати від людських настроїв і примх…

— Люди при владі, що нас ненавиділи, як-от Камбіс II, Цезар, Людовик XIV чи пізніше Наполеон і Гітлер, переважно були деспотами.

— А ті, хто до влади не належав?

— Саме в цей період котів почали використовувати в наукових експериментах.

— «Наукових»?

— Наука — це мистецтво, що намагається зрозуміти світ. Політика підпорядковується закону, релігія — волі уявного і невидимого могутнього велетня з бородою, який стежить за всім, наука ж шукає без упереджень і ставить нові питання. І саме в цю епоху вчені першими подумали про те, що коти могли б їм стати у пригоді.

Знадвору чути кулеметні черги, вибухи і зойки, але я далі слухаю Піфагора.

Сіамець струснув головою, а потім продовжив.

— Один з їхніх найвидатніших учених, Ісаак Ньютон, під час третьої великої епідемії чуми, що спіткала Лондон, столицю Англії, 1666 року відкрив принцип загальної гравітації. Він покинув місто, подався до рідного Вулсторпа, і якось по обіді, коли відпочивав під деревом, на нього зненацька впала його кішка Маріон, що саме лазила по тому дереву. Він раптом пробудився і подумав: «Якщо Маріон падає з гілки на мене, чому Місяць не падає з неба на Землю?» З цього спостереження він вивів закон гравітації, одне з найбільших відкриттів у фізиці. Пізніше французький письменник Вольтер, який теж обожнював котів, описав цю історію, замінивши кота яблуком.

Це мене зацікавило.

— Щоб віддячити своїй кішці Маріон за те, що надихнула його на таке відкриття, Ісаак Ньютон вирішив зробити квадратний отвір внизу дверей, щоб вона могла входити і виходити, коли їй заманеться. Отже, він був винахідником не тільки законів фізики, ай… котячого ходу.

Здається, наука мені подобається. Піфагор клацає язиком, я знаю, що він дуже голодний, але його розум залишається активним, попри все.

— Інший вчений Нікола Тесла відкрив феномен статичної електрики, спостерігаючи, як його син гладить свого кота Мацека, і в темряві з’являються дрібні іскорки.

— Отже, наука нас врятує.

— Не зовсім так…

Піфагор байдуже пронявчав останню фразу.