Читати книгу - "Хижа"

— Ти ж пам’ятаєш, що я єврей. У мого дідуся по матері був величезний ніс. Насправді, всі чоловіки в нашій родині по матері мали великі носи.

— Я думав, що в тебе буде привабливіша зовнішність.

— За чиїми стандартами? До речі, коли ти по-справжньому мене пізнаєш, тобі буде взагалі байдуже до мого вигляду.

Ці слова, хоча й мовлені доброзичливо, вразили до глибини душі. Вразили, але чим саме? За кілька секунд Мак усвідомив, що він, мабуть, насправді не знав Ісуса таким, яким він є. Можливо, те, що він знав, було іконою, ідеалом, образом, за допомогою якого Мак намагався зрозуміти смисл духовності, але аж ніяк не реальною людиною.

— Що це означає? — запитав він. — Ти сказав, що, якби я пізнав тебе по-справжньому, то мені було б цілком байдуже до твого вигляду…

— Усе дуже просто. Існування завжди виходить за межі зовнішності — того, що тобі лише видається. Щойно ти починаєш розуміти істоту, не зважаючи на її привабливе чи, навпаки, непривабливе за твоїми стандартами обличчя, зовнішність відходить на другий план, а потім і взагалі зникає. Ось чому Елозія таке чудове ім’я. Бог, який є основою всього сущого, перебуваючи всередині й зовні, а також пронизуючи все довкола, врешті-решт проявляється як реальність, а зовнішнє, яке затуляє цю реальність, втрачає значення.

Поки Мак обмірковував слова, сказані Ісусом, панувала тиша. За кілька хвилин він ризикнув поставити ще одне запитання:

— Ти також сказав, що я насправді тебе не знаю. Гадаю, було б значно простіше пізнати тебе, якби ми завжди могли так спілкуватися.

— Знаєш, ситуація, в якій ти перебуваєш, особлива. Ти справді опинився в пастці болю, якого ми прагнемо допомогти тобі позбутися. Тільки не думай, що наші стосунки менш реальні тому, що я невидимий. Вони просто інакші, від чого стають ще реальнішими.

— Як таке може бути?

— Від самого початку у мене була єдина мета — щоб я перебував у тобі, а ти — в мені.

— Зачекай. Зачекай хвилину. Як таке може бути? Якщо ти досі повністю людина, як ти можеш перебувати в мені?

— Незбагненно, так? А це — Татове диво. Це сила Сарайю, мого Духа, Духа Божого, який відновив давно втрачений союз. Щодо мене, то це моє повсякденне рішення — жити як повноцінна людина. Я повністю Бог, але й повністю людина. Я ж кажу, це — Татове диво.

Мак лежав у нічній темряві й уважно слухав.

— Ти ж говориш зараз про справжнє перебування в людині, а не про якусь тимчасову абстрактну річ?

— Звичайно, — відповів Ісус упевнено. — Заради цього все й існує. Створені з матерії люди одного дня зможуть сповнитися духовним життям, моїм життям, що, відповідно, неможливо здійснити без динамічної й активної єдності.

— Неймовірно! — тихо вигукнув Мак. — Нічого не розумію. Мені треба подумати. І цілком можливо, що в мене з’являться нові запитання.

— У тебе є ціле життя, щоб одержати на них відповіді, – засміявся Ісус. — Але досить про це. Милуймося краще зоряним небом.

Мак лежав нерухомо в цілковитій тиші, дозволивши безмежному простору й розсіяному світлу увійти в нього своєю величчю, а відчуттям — розчинитися серед зірок. Він думав, що все відбувається заради нього… заради всіх людей… Здавалося, минуло чимало часу, коли Ісус знову порушив мовчання.

— Мені ніколи не набридає дивитися на зорі, на це диво або марнотратство Творіння, як назвав його один наш брат. Таке елегантне, сповнене прагнень і краси просто тепер.

— Знаєш, — відгукнувся Мак, вражений неймовірністю ситуації, тим, де і з ким він перебував, — інколи ти говориш так… Я маю на увазі, що я лежу поруч із Всемогутнім Богом, а ти говориш так, наче…

— Людина? — припустив Ісус. — Тільки не дуже вродлива.

І він засміявся, спочатку неголосно, стримуючи себе, потім, після кількох пирхань, сміх буквально вирвався з нього. Сміх виявився заразливим, і Мак відчув, що його теж захопило веселощами, які виривалися назовні з глибини його єства. Він уже давно так не сміявся. Ісус підсунувся ближче до нього й обійняв, сам не в змозі зупинитися. У цей момент Мак відчув себе чистішим, живішим і здоровішим відтоді… він і сам не пам’ятав відколи.

Поступово вони заспокоїлися й знову запанувала тиша. Здавалося, навіть жаби припинили кумкати. Мак уже відчував докори сумління через те, що дозволив собі сміятися. Його знову почав поглинати Великий Сум.

— Ісусе, — прошепотів він пригнічено, — я почуваюся таким покинутим.

Ісус стиснув руку Мака й не відпускав.

— Знаю, Маку. Але це не так. Я з тобою. Мені прикро, що ти так почуваєшся, проте послухай мене уважно. Ти не покинутий.

— Сподіваюся, що так, — сказав Мак. Слова нового друга дещо послабили внутрішню напругу.

— Ну що, ходімо, — запропонував Ісус, підводячись, — завтра на тебе чекає великий день. Уже пора спати.

Він поклав руку Макові на плече, і вони пішли до хижі. Раптом Мак відчув смертельну втому. День виявився таким довгим. Можливо, вранці він прокинеться вдома, у своєму ліжку? У глибині душі він сподівався, що цього не станеться.

8. СНІДАНОК ПЕРЕМОЖЦІВ

Зростання передбачає зміни,

а з ними й ризик переходу від відомого до невідомого.

Автор невідомий

Діставшись приділеної йому кімнати, Мак виявив, що дещо з одягу, який він залишив у машині, лежало акуратним стосом на тумбочці, а дещо висіло в прочиненій шафі. На свій подив, на нічному столику він також побачив гедеонівську Біблію. Мак навстіж відчинив вікно, впустивши свіже нічне повітря, чого Нен ніколи не дозволяла робити вдома через страх перед усім, що повзає, зокрема павуками. Затишно влаштувавшись під важкою ковдрою, наче дитина, Мак спромігся прочитати лише кілька рядків із Біблії, і книга якось сама вислизнула з рук. Світло також зникло, а потім хтось поцілував його в щоку, і він, легко відірвавшись від землі, полетів уві сні.

Люди, які ніколи не літали уві сні, можливо, вважають балачки про це безглуздими, але глибоко в серці вони, напевно, таки заздрять тим, хто розповідає про свій досвід. Мак не літав уві сні вже багато років, мабуть, відтоді, відколи з’явився Великий Сум, але тієї ночі він високо ширяв у зоряному небі. Повітря було прозорим і приємним, хоча й прохолодним. Він мчав над озерами й річками, перетинаючи океанські узбережжя й безліч островів, навколо яких виднілися рифи.

Дивна річ, Мак уже давно навчився літати в своїх снах. Він підносився над землею без жодної підтримки — сам собою, без допомоги крил чи будь-якого літального апарату. Спочатку через страх або, якщо точніше, небезпеку падіння йому вдавалося пролетіти лише кілька дюймів. Польоти на фут чи два, а згодом і більше надали впевненості. Цьому сприяло й відкриття, що падіння, більше схоже на повільне підскакування, взагалі не болюче. Часом траплялося, що він досягав хмар, літав на великі відстані й м’яко приземлявся.

Мак летів небом над верхівками гір, кришталево прозорими береговими лініями, насолоджуючись польотом,