Читати книгу - "Маша, або Постфашизм"

Альберт дивився на мене, нічого не розуміючи.

— Ну, кінчай же його! — сказав нарешті. — Ти чого?

— Зараз, — сказав я, ковтаючи слину. — Ну... пробач.

І, міцніше обнявши його рукою за зморщену старечу шию, увігнав під сосок ножа.

Кривий засмикався в моїх руках (Альберт весь час тримав його за кисті), застогнав, пускаючи піну, і завмер. Його — тепер уже позбавлені свідомості — розплющені очі безглуздо дивилися в небо.

І тут я відчув, як у мені піднімається ридання: горло моє ні­би передавила чиясь рука.

Ні слова не кажучи, я випустив мертвого Кривого (він звалився на землю) і кинувся зі загороди. Забігши за ріг хліва, я почав ридати, як дитина, роздираючи сорочку на грудях і кусаючи губи — не розуміючи своїх почуттів, того, що зі мною відбувається.

— Тат! Що з тобою?! — почув я кроки, що наближалися, і швидко витер рукавом заплакане обличчя.

— Нічого, — сказав я, виходячи з-за рогу. — Щось останнім часом на мене нудота находить під час цього. Старію, чи що.

Альберт нічого не сказав, і я чомусь відчув презирство в його мовчанні.

— Будеш розрізати сам, — сказав я. — Я тільки тобі покажу.

Я показав, як відрíзати Кривому голову і як, у якій послідовності, відокремити лапи та копита, розкрити грудну ­клітку і розпороти живіт. Ельза, запитавши з порога: «Вже?!» — принесла слоїки для крові.

Альберт працював ножем швидко. І, здається, не без задоволення.

4

Дубов приїхав наступного дня. Як на зло, в коридорі ­стояла миска з головою і лапами Кривого (їх залишили коптити).

Дубов взяв у руки лапу, довго дивився на неї біля вікна, порівнюючи зі своєю. Мені стало чомусь моторошно.

— Навіщо приїхав? — запитав я. — Я ще не закінчив матеріал.

— Я сьогодні був в одному таборі, влаштованому ПКГ, далеко в горах. Про нього ще ніхто не знає.

Він узяв лапу за лікоть і провів скорченими застиглими пальцями мені по обличчю.

— Що за жарти! — здригнувся я. — Припини.

— Вибач, — він кинув лапу на стіл. — Я сьогодні теж без настрою.

Я не відповів. Стояв, обернувшись до нього спиною, обличчям до вікна.

— Там стори поміщені в людські умови, — сказав Дубов. — Вони живуть у будинках, як ми, — разом з людьми.

— Навіщо? — запитав я.

— Це експеримент. Уже два роки триває.

— І що?

— Більшість неможливо відрізнити від людей. За винятком не завжди досконалої мови і, відповідно, володіння абстрактними поняттями, ця більшість — у всьому, як ми.

— А інші?

— Є й такі, які насправді більше схожі на тварин. Дор­ман каже, що коли з людей зробили тварин, багато виродилися — від них пішли «дебільні форми». Ну, як зараз і серед людей народжуються розумово неповноцінні. Від цих розумово неповноцінних рідко народжується розумний.

— Ну, — сказав я.

— З цих сторів вже нічого не буде, — Дубов опустився на табуретку. — Але є інші стори, і Дорман каже, що їх — більшість. Це у всьому люди. Тільки дорослим сторам важко, а то і практично неможливо вже повернути мову — хіба що частково. Мозок сприймає мову в перші роки, потім — все. Більшість новонароджених сторів, поміщених серед людських дітей, говорять вже, як ті діти...

— Це правда?

— Чув на власні вуха.

Я відчинив вікно в сад, вийняв пачку цигарок, закурив.

— Навіщо нам це все? — запитав я, тамуючи в собі незрозуміле роздратування. — Тео?

Я обернувся і подивився на нього.

— Що?

— Тобі не здається, що ми ліземо не в свою справу?

— Не в свою справу?

— Я хотів сказати... — рухом пальця я збив попіл на підвіконня. — Просто таке враження, що якась сила опанувала нами. Хоче зруйнувати наш світ. Тобі не здається?

— Здається, — сказав, подумавши, Дубов.

Він підвівся й підійшов до мене:

— Дай одну.

— Ти ж не куриш, — здивувався я.

— Дай.

Я простягнув йому пачку.

— Ця сила... — він прикурив у мене, — ця сила, Дім, називається правда.

— Правда? — я уважно подивився на нього.

— Пам’ятаєш, ми говорили з тобою колись про це в Гімалаях?

І тут я згадав, що справді ми колись сиділи обоє біля багаття, ще юні, студенти університету, далеко від людей, у горах, і говорили про це. Про те, що правда має величезну силу над людьми і їхніми життями. Що треба служити цій правді.

— Ми хотіли б забути, не думати, але ми не можемо, — сказав Дубов.

— Чому?

— Тому що якщо це правда, якщо стори — як ми...

— Тоді ми всі чудовиська, — сказав я.

— Так, і тоді ми повинні негайно перебудувати своє життя.

— Але ми не знаємо, як, — сказав я. — Без сторів ми себе не мислимо.

— Ось-ось, — підхопив Дубов. — З нас старих повинні народитися ми нові, які, нехай і важко, але будуть обходитися без сторів.

— І ще, — сказав я, — нам нічого не залишиться, як влитися в ряди ПКГ. Стати під прапор цього, як його...

— Дормана?

— Так. Дормана і його «центрального комітету». Адже вони, благовісники, розкрили нам очі, принесли правду...

— Правда — сама по собі, — сказав Дубов. — Якщо хочеш знати, цей задерикуватий молодик мені теж не дуже приємний. Але що нам до того, чиїм голосом правда заговорила? Відтепер — вона тут, — Дубов ткнув себе в груди. — Сама по собі. Відтепер я їм м’ясо сторів і відчуваю себе людо­жером.

— Якщо вони нам навіяли те, чого немає, їх мало за це розстріляти.

— Ні, Дім, — сказав, зітхнувши, Дубов. — Річ не в ПКГ. Більшість сторів насправді — люди, поміщені від народження у хлів, і тому вони не набули повністю людської подоби. Якби тебе, скажімо, підкинули малюком до сторів, ти теж сьогодні не говорив би і не думав би, як думаєш. Ти був би звичайним стором.

— Але ж це жахливо.

— Так, це справді жах.

— Як же жили наші батьки, діди? Вони що, не помічали, хто у них у хлівах, кого вони вбивають, їдять?

— Вони вважали їх звичайними тваринами.

— З людей вони робили собі тварин.

— Не з людей, — посміхнувся Дубов. — У цьому їхня відмінність від фашистів. Фашисти — в історичні часи — знищували вже готову особистість. А тут просто не дають народитись особистості, людині. Розумієш?

Якась літня пташка сиділа навпроти вікна на дереві і голосно цвірінькала.

— Мені здається, що я сплю, — сказав я.

— Швидше, ти спав — і раптом прокинувся.

— Може, й так. Але все одно це жахливо.

— Так, ми в безглуздій ситуації, Дім.