Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Я сам поховаю своїх мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Я сам поховаю своїх мертвих"

881
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я сам поховаю своїх мертвих" автора Джеймс Хедлі Чейз. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:
Не знаю, я віддала гроші йому. Він поклав їх на стіл і притиснув пресом для паперу.

Інгліш погладив підборіддя, його очі напружилися.

— Отже, сумнівів більше нема, — мовив він сам до себе, — Роя таки вбили.

Джулія заплющила очі.

— Ти бачила когось чи, може, щось чула, поки була там? — продовжив Інгліш, дивлячись на коханку.

— Нічого такого... Хіба що телетайпи в офісі, котрий далі по коридору. Вони так шумлять...

— Отже, хтось його застрелив, а грошей не знайшли, — підсумував Інгліш. — Самі вони зникнути не могли, значить, хтось їх забрав.

— Хто ж це міг зробити, Ніку? — спитала жінка, і її очі наповнилися страхом.

— З’ясовуємо, — Інгліш кинув недопалок у вогонь. — Тобі нема чого перейматися, Джуліє. Про тебе ніхто не знає і не дізнається. Можеш забути про те, що ти колись ходила до того офісу.

— Але якщо його хтось вбив, то треба повідомити в поліцію?

— Якщо вилізе, що Рой займався шантажем, мені кінець, — майже прошепотів Інгліш. — Я й слова не скажу копам. Не збираюся виконувати їхньої роботи. Нехай моя людина знайде вбивцю, а вже тоді вирішимо, що з цим робити. Повторюю, тобі нема чого хвилюватися, — він узяв жінку за руку. — А зараз я мушу йти. Відпочинь, прийми ванну. Зустрінемося завтра, може, нарешті виберемось у кіно.

— Добре, Ніку.

Вона піднялась і пройшла за Ніком у хол. Поки Інгліш одягав пальто, Джулія стояла поруч, спостерігаючи за ним неспокійним поглядом.

— Ніку, а чи не буде краще, якщо і ти забудеш про це все? Невже тобі потрібно полювати за тим чоловіком? Ти ж не зможеш здати його в поліцію, бо він розповість їм про Роя.

Інгліш усміхнувся до неї.

— Не забивай цим своєї милої голівоньки. Спочатку його треба знайти. Рой, може, і був покидьком, але він був моїм братом, і його вбивство нікому не зійде з рук. Я подумаю, як відплатити вбивці, коли ми його знайдемо. До зустрічі, — він поцілував коханку і погладив її по стегну. — Не хвилюйся.

Нік спустився до входу, де на нього вже чекав Чак.

— Завези мене додому, — сказав Інгліш і сів у машину.

Поки Чак мчав темними вулицями, Нік нерухомо сидів, обдумуючи події нинішнього дня. Піднявшись до квартири, він віддав пальто гувернантці й запитав:

— Мене хтось шукав?

— Ні, сер.

— І жодних дзвінків?

— Ні, сер.

Кивнувши, чоловік пройшов у розкішно вмебльований робочий кабінет, умостився за стіл, запалив сигару і сидів отак у задумі кілька хвилин, а тоді взяв слухавку.

— З’єднайте мене з капітаном поліції О’Браєном, поліцейське управління Бостона, — попросив він телефоністку. — Можете не поспішати.

— Так, містере Інгліш.

Він поклав слухавку, піднявся і почав повільно ходити туди-сюди кімнатою. За кілька хвилин задзвонив телефон.

— Містер Інгліш слухає.

— Так-так-так, привіт незнайомцям... — прогудів О’Браєн на тому кінці дроту.

— Привіт, Томе. Як справи?

— Не жаліюсь. А в тебе?

— І я ще дихаю. Думав, ти будеш на боксерському поєдинку. Чому не прийшов?

— Ну, ти ж розумієш... Маю пару вбивств, які треба розслідувати, — робота, чорти б її забрали. Радий, що твій боєць переміг. Чув, бій видався на славу.

— Ага, на славу. Слухай, Томе, мені потрібна інформація.

— Без проблем, містере Інгліш.

— Років вісім тому дівчина на ім’я Джулія Клер була заарештована за крадіжку грошей у жінки, в якої вона винаймала кімнату. Після цього тиждень провела у в’язниці. Можеш це перевірити?

— Можу, — відповів О’Браєн. — Дай мені три хвилини.

Інгліш сів на край столу, похитуючи ногою і задумливо спостерігаючи, як дим від сигари підіймається біля його обличчя.

О’Браєну вистачило двох хвилин.

— Такої дівчини не затримували, містере Інгліш. Жодних записів.

Обличчя Ніка напружилося.

— А взагалі є будь-які записи про дівчат, заарештованих за подібний злочин у той період?

— Зараз гляну, — пообіцяв О’Браєн, і цього разу пауза була значно довшою. Нарешті він озвався: — Доріс Каспері провела тиждень у в’язниці, вона намагалася вкрасти щось у магазині місяць до того.

Інгліш згадав, як Джулія одного разу говорила, що винаймала кімнату разом із дівчиною на ім’я Доріс Каспері. Він мав добру пам’ять на імена.

— Джулія Клер була свідком захисту, — продовжив О’Браєн, — але не співучасником.

— Дякую, О’Браєне! Напевно, щось наплутали у моїх записах, — мовив Інгліш. — Не забудь заскочити, як будеш у нас. До зустрічі!

Він поклав слухавку і, нахмурившись, втупився у килим. Коли Джулія розповідала про крадіжку, Інглішу здалося, що вона брехала, а тепер він знав це напевне.

— Цікаво, куди ти влипла насправді, Джуліє, — тихо мовив він, продовжуючи колувати кімнатою.

Розділ четвертий

1

Ед Ліон вибіг на дорогу і свиснув до таксі, що проїжджало повз.

— 23 Істерн стріт, — гаркнув він, заскакуючи в автомобіль. — Погнали.

— Добре, друже, — водій так швидко рвонув з місця, що Ліон злетів із сидіння.

— Ти що, хочеш зламати мою трикляту шию?! — заверещав Ліон, намагаючись знову вмоститися.

— Бос сказав — погнали, значить — погнали, — відрізав водій, пришпоривши свого залізного коня крізь темні вулиці.

Наступні десять хвилин детектив сидів, притримуючи руками живіт, аби з нього не вивалилися усі нутрощі. Він уже сто разів пошкодував, що сказав водієві поспішати. Але коли той заїхав у район Уорд, з його вузькими провулками, овочевими кіосками і натовпом, що безцільно тиняється поміж них, таксист мусів зменшити швидкість і повзти, як черепаха.

— Якщо ти справді поспішаєш... — раптом мовив він, — Там попереду є провулок, що впирається в Істерн стріт. Можу закластися — пішки дійдеш швидше.

— Думаєш, я ловив би таксі, якби хотів пройтися? — відповів Ліон, згадавши слова Інгліша, що Хеннесі був убитий у якомусь провулку. — Їдемо далі, і пильнуй, не задави нікого.

— Та я б усіх цих бовдурів передавив, — буркнув водій і почав щосили сигналити.

Ліон припалив сигарету. Звичайно, Інгліш сказав правильно: треба знайти цю Мітчел і десь її заховати, але говорити — то не плуга пхати. Дівчина ж може подумати, що він хоче її викрасти, і верещатиме, як недорізана.

Ліон скривився і сповз на край сидіння.

— Далеко ще?

1 ... 26 27 28 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я сам поховаю своїх мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я сам поховаю своїх мертвих"