Читати книгу - "Вакансія на вбивцю"

Роззираючись навсібіч, Віталій витяг портсигар і дістав сигарету. Маргарита досить точно описала йому двір і вхід до квартири. Через шовкові фіранки на брудних вікнах не вдалося побачити, що там всередині, але Гаранджа чудово уявляв це собі. А он дівчина в червоному платті з великою яскраво-червоною сумкою і добре вдягнений чоловік ввійшли у під’їзд, де знаходилася потрібна Віталію квартира. Гаранджа повернувся на вулицю і рушив до рогу. Там, біля маленької вуличної кав’ярні «На розі» на п’ять столиків, над якими, пропонуючи тінь усім спраглим, напнулися веселі блакитні маркізи, він і зупинився. Чотири з п’яти столиків були зайняті молоддю, хлопці й дівчата пили сік і смакували морозивом, а за стійкою поралася худенька жінка років під п’ятдесят. Її зовнішність: і засмагле обличчя, і коротко стрижене біляве волосся, і блакитні очі — все вказувало на те, що значну частину свого життя вона провела на свіжому повітрі.

Це справді було так. Колись вона з чоловіком плавала по Дніпру на великій баржі, але стався нещасний випадок, і покалічений чоловік осів у Києві. Їм вдалося майже за безцінь орендувати цю кав’яреньку в непоганому місці на Подолі. І тепер чоловік інколи підміняв її за стійкою бару і продавав напої, час від часу згадуючи мальовничі береги Дніпра, серед яких минули найкращі роки його молодості.

Побачивши, що Гаранджа розташувався за столиком, жінка підійшла до нього й запитально заглянула в очі.

Віталій замовив вермут з льодом і деякий час сидів, погойдуючи склянкою, прислухаючись до дзенькоту шматочків льоду.

Він розглядав підворіття, що вело до квартири пані Назарук. Нічого особливого там не відбувалося. Щоправда, трохи згодом на вулиці з’явилися дівчина з фарбованим білявим волоссям у картатій блузці і червонопикий чоловік, одягнений у чорну сорочку. Вони ввійшли у підворіття.

— Я шукаю собі інший готель, — сказав Віталій. — Тут нема чогось підходящого поблизу?

— Ні, — здивувалася жінка. — Вам треба повертатися в центр, тут нічого пристойного немає.

Віталій обперся на бильце легкого пластикового кріселка.

— Може, у вас є на прикметі яке-небудь інше місце, де б із мене не надто багато злупили?

Вона замислилася:

— У нас є кілька кімнат… Це, звичайно, не зовсім законно. Та я думаю, це не те, до чого ви звикли.

Гаранджа засміявся:

— Ви ж не знаєте, до чого я звик. У готелі добре, чисто, звісно, але для мене не зовсім зручно. Якби я міг скористатися вашою кімнатою…

— Це коштуватиме п’ятдесят гривень на добу, — жінка подивилася на нього. — Для вас це небагато, чи не так?

— Цілком прийнятно. Отже, якщо мені доведеться переїхати, то я повернуся сюди.

Жінка кивнула.

— Ви надовго хочете винайняти кімнату? — запитала вона.

— Ні, ненадовго. Я незабаром поїду звідси. Напевно, наступного тижня.

— Розумію, — вона відійшла. — Даруйте, мені потрібно йти.

— До побачення, — попрощався Гаранджа.

Вона кивнула і сховалася в задній кімнаті. Віталій допив вермут, закурив ще одну сигарету, а трохи згодом зайшов до бару і поклав гроші на стійку. Старий відклав газету і відрахував йому решту.

— Заходьте ще, пане, — сказав він. — Ви завжди бажаний гість.

Віталій подякував.

Лінькувато перетнувши вулицю, він рушив у бік Контрактової площі. Трохи покрутившись навколо трамвайних зупинок, Гаранджа побачив квіткарню. І сам магазинчик, і майданчик перед ним були заповнені вазонами з різноманітними квітами та вибагливими букетами.

Він зазирнув крізь вітрину досередини. В глибині крамнички поралися три жінки. Однією з них була Ніна, на інших Гаранджа уваги не звернув.

У Віталія навіть обличчя просвітліло.

— Привіт, — сказав він, заходячи всередину. — Я проходив тут випадково…

— Дуже добре, — прошепотіла дівчина.

Гаранджа кивнув. Він оглянув Ніну з голови до ніг: простеньке світле платтячко, волосся зачесане назад і зав’язане блакитним бантиком. Віталію здалося, що виглядає вона дивовижно.

— Я б хотів підібрати невеликий букет, — попросив він, а потім додав тихіше: — Я буду у сквері опівночі, прийдеш?

— Так, прийду.

І подарувавши легку посмішку, вона майнула до підсобки. Гаранджа чув, як дівчина заговорила з кимось невидимим, а трохи згодом вийшла і пошепки запитала:

— Ти справді хочеш купити квіти?

Він звернув увагу на маленьку ямочку на дівочому підборідді. Віталію раптом закортіло поцілувати її.

Гаранджа кивнув.

До нього звернулася старша жінка, очевидно, хазяйка крамнички.

— Вам для кого букет, перепрошую? Для жінки? Чоловіка?

— А хіба чоловікам дарують квіти?

Вона стенула плечима:

— Чому ж ні? На дні народження, ювілеї, з нагоди якоїсь події, наприклад нагородження.

Гаранджа здивувався:

— Справді, як же це я сам не здогадався. Ні, мені, будь ласка, для жінки, — він скоса глипнув на миттєво скислу Ніну і додав: — Для літньої жінки. Знаєте, хочеться зробити їй приємне, просто так, без причини. Вона любить троянди. Темні, насичених кольорів.

Віталій запитально подивився на хазяйку, мовляв, як вам моя забаганка?

— Дуже добре, — кивнула та. — Думаю, ми маємо, що вам запропонувати.

Поки букет складали, пакували у гарний прозорий папір, поки він розплачувався і отримував квіти, весь цей час Віталій дивився на Ніну, посміхаючись лише до неї.

Аж одна з жінок пошепки сказала хазяйці:

— Хай би цей Нінчин залицяльник заходив частіше…

Нарешті він з квітами в руках опинився на вулиці.

Там у нього з’явилося відчуття, що хтось за ним стежить. Віталій рвучко озирнувся. Ніна стояла в дверях. Вона підняла руку й посміхнулася йому. Гаранджа посміхнувся у відповідь і помахав рукою. Він вирішив повернутися на Поділ, ще побродити навколо підворіття, поспостерігати, тож піднявся до Поштової площі, знову повернув і далі попрямував вулицею Сагайдачного, зайшов до знайомого вже двору й зазирнув у вікна квартири пані Назарук. Фіранка була відхилена, і Віталій побачив на дивані навпроти вікна дуже огрядну жінку. Волосся у неї було якогось іржавого кольору. «Отже, це і є пані Назарук», — подумалося. Виглядала та ну просто монументально, і Гаранджі стало навіть зле від думки, що її доведеться вбити. Це буде не так уже й просто. Він продовжував оглядати вулицю, коли раптом різко, наче невидима рука схопила його, зупинився біля вітрини крамниці прикрас. Там, у центрі, лежало намисто з рожевих сердоліків розміром з лісові горішки, страшенно схоже на те, що носила Жанна Задорожна і яке він викинув після вбивства. Віталій стояв і, не відриваючись, розглядав разок.

«Оце так пощастило! — зрадів. — Удача