Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

— Тому, що всім плювати на дитбудинок і діти нікому не потрібні. Але в них є я.

— А в тебе є хто? Є хтось? Зараз?

Риюся в сумці знову, руки самі собою метушаться.

— Що ти питаєш? — намагаюся говорити рівно, але це все навіть смішно. Він бачить, як я нервую.

— Зустрічаєшся з кимось? Чи сама?

— Уявляю хлопця, який би чекав на мене десь, поки я у Василькові ремонтами і спорткомплексом займаюся, і щось не уявляється.

Мимоволі посміхаюся, і він ближче підходить.

— Я бачив у документі поправку один сім. Але у фінальній роздруківці ти видалила її.

— Звичайно, тому що ти ніколи не погодишся на це, Кулаков. Це була чернетка першого дня. Я скоро сама почну ремонт. Хотіла з тебе здерти на ремонт дитбудинку, визнаю. Водостоки і зливостоки проблемні, а будівля гігантська, як і землі навколо.

Він мовчить і не зводить з мене лихоманкового погляду. І на мене як відро холодної води перевертається.

Він реально дурепою мене вважає.

Ось прямо зовсім тупицею.

Від образи в очах двоїться, а в голові шум туманом усе застилає. Не можу ні на чому зосередитися. Він хоче знову користуватися мною. І думає, що я поведуся. Як і пообіцяв мстиво на парковці, що матиме мене.

Не розрізняю, в який момент він мене розвертає.

Але злість пробуджується, коли він повільним, майже невагомим дотиком проходиться пальцем по всій довжині лямки сукні.

— Я не дозволяла тобі торкатися мене, — хрипло видаю, і змахую його долоню.

— Я погоджуся на поправку один сім, - ледь чутно заявляє Кулак.

— Чудово. Погодься. Або внеси сам. Я до цього жодного відношення мати не буду.

Стоїть навпроти мене і, здається, не дихає зовсім. Як статуя.

Мені небезпечно перебувати поруч із ним. Він — по-справжньому страшна людина. Магнетизму такого радіусу, що в мене немає шансів. Він змушує людей робити, що він хоче. Мені доводиться боротися щохвилини і з ним, і з собою.

Я... я не можу зробити вдих нормально. Тому що в його присутності моє тіло впевнене, що це Кулаку вирішувати, дихати мені чи ні. Що це функція Кулака тепер закачувати мої легені киснем чи ні.

— Що ти хочеш, кажи? Яку поправку?

— Ніякої.

— А що ти хочеш?

— Кулаков, нас чекають там взагалі-то. Обговорення триває. Он там.

— Усі щось хочуть. Не поправку, то що?

— А що ти хочеш? — зривається мій голос. Я шкодую про це, але вже пізно.

Моє спонтанне запитання ніби надає йому дозвіл присунутися усім тілом. Бо від зніякові́ння я не чиню опір зближенню.

— Як минулого разу. Хоча б так.

Кулак говорить із погано прихованою агресією, але без злісті. Його рука рухається нерівно, коли він терпляче відводить моє волосся назад, відкриваючи плече і шию.

Утримуюся-утримуюся, щоб очі від насолоди не заплющити.

Навіть ще толком не торкнувся

З усіх людей... цей чортів Кулаков виявився настільки підходящим мені.

Ніколи не щастило в коханні: все не те, і я не могла витрачати час на щось середнє.

І ще з однієї причини, але якщо згадаю — то здамся раз і назавжди. Тільки Кулакову вдалося все це перекрити.

— Хоча б? Та мені в житті ніхто...

Смикаюся, розуміючи, що вже пізно і сказала зайвого. Він повільно відводить моє волосся від плеча з іншого боку.

Робить вигляд, що спокійний, а я відчуваю, що зараз із нього рвоне лють. Хоч як-небудь, та рвоне.

Вирішив поімітувати один раз стриманого, щоб приспати мою пильність. Я ще так довго без бикування його не бачила.

Змушена визнати, що це... працює.

Хоч і знаю, що обман.

— Що "тобі в житті ніхто"? Відповідай мені.

— Нам... треба йти. Давай, відходь, будь ласка.

— Ні, Алісо. Що "тобі в житті"? Ніколи ніхто цицьки не смикав так невдало і хреново?

Взагалі-то хотіла сказати, що ніколи мене не пестили так довго і... так добре.

Але для нього це "хоча б". Цицьки посмикав. Ну й добре. Дай же мені забути про це!

— Не скажеш, — сипло вимовляє він. — Хочеш помститися мені. А що ще хочеш? Що зробити, щоб ще раз?

Мене така злість бере, що власного голосу не впізнаю.

— Станеш на коліна тут. Тоді можеш ще раз. Ось прямо дам знущатися над собою. Але спочатку на колінах доведеться постояти.