Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Книга Піску. Пам’ять Шекспіра 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"

284
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра" автора Хорхе Луїс Борхес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 33
Перейти на сторінку:
камінців було чотириста дев’ятнадцять, найменшим — три. Був момент, коли я чекав чи то боявся, що вони зникнуть. Невдовзі помітив, що відокремлене від інших кружальце не прибільшується й не зникає.

Звичайно, чотири дії — додавання, віднімання, множення та ділення були неможливі. Камінці не надавалися до арифметики й підрахунку ймовірностей. Поділивши сорок кружалець, можна було одержати дев’ять, а поділені дев’ять могли дати в підсумку триста. Я не знаю, скільки вони важили, бо не зважував їх, але певен, що їхня вага була постійною та незначною. Що ж до кольору, то він весь час залишався синім.

Ці вправи врятували мене від божевілля. Маніпулюючи камінцями, що руйнують математичну науку, я не раз думав про ті камінці грека, що зробилися першими цифрами й завдяки яким до багатьох мов увійшло слово calculus[162]. «Математика, — сказав я собі, — знайшла свій початок, а тепер кінець у камінцях. Якби Піфагорові довелося застосувати ці…»

Через місяць я зрозумів, що хаос невідбутний. Я мав справу зі свавільними камінцями й весь час відчував спокусу доторкнутися до них, знову спізнати лоскіт, жбурнути камінці, дивитися, як їх більшає чи меншає, зосередитися на парних або непарних. Дійшло до того, що я почав боятися, аби вони не заразили інші речі, а надто пальці, які постійно ними маніпулювали.

Я вирішив упродовж кількох днів постійно думати про камінці, бо розумів, що забуття може бути лише миттєвим, а відкрити це жахіття знову було б нестерпною мукою.

Десятого лютого я не спав цілу ніч. Удосвіта дійшов до брами мечеті Вазір Хана[163]. О цій порі сонячне світло ще не увиразнювало кольори. На подвір’ї не було ні душі. Не знати чому, я занурив руки в резервуар з водою. Вже всередині подумав, що Бог і Аллах — власне два імені однієї незбагненної Сутності, й голосно попросив, аби вона звільнила мене від тягаря. Тоді закляк в очікуванні відповіді.

Я не почув кроків, але близько пролунав голос:

— Я прийшов.

Поруч стояв жебрак. У мороці я розгледів чалму, погаслі очі, зелено-жовту шкіру й сиву бороду. Він був не дуже високим.

Жебрак простягнув руку й тихо мовив:

— Милостиню, Оборонцю Бідняків.

Порившись у кишенях, я відповів:

— Я не маю жодної монети.

— Ти їх маєш багато.

У моїй правій кишені лежали камінці. Я видобув один, він беззвучно опустився у простягнуту долоню.

— Ти повинен віддати мені всі, — мовив він. — Хто не віддав усього, не віддав нічого.

Я зрозумів і сказав:

— Мушу застерегти, моя милостиня може виявитися страшною.

— Можливо, це єдина милостиня, яку я можу прийняти, — озвався він. — Я грішний.

Я опустив у його долоню всі камінці. Вони падали зовсім тихо, наче в морську глибінь.

Потім він знову заговорив:

— Я ще не знаю, яка твоя милостиня, але моя направду страшна. Ти матимеш дні та ночі, здоровий глузд, свої звички, цілий світ.

Я не почув кроків сліпого жебрака й не завважив, як він загубився в досвітку.

Троянда Парацельса

Де Квінсі, твори, XIII, 345

У майстерні, що містилася в двох підвальних кімнатах, Парацельс[164] молив свого Бога, свого химерного Бога, будь-якого Бога, аби той послав йому учня. Вечоріло. Тьмяний вогонь у коминку відкидав мінливі тіні. Підвестися й запалити металевий світильник вимагало надмірних зусиль. Втома здолала Парацельса, і він забув про свою молитву. Вечірній морок поглинув запилений перегінний куб і атанор[165], коли у двері хтось постукав.

Сонний чоловік підвівся, піднявся короткими крученими сходами й прочинив двері. До приміщення зайшов незнайомець. Він також був дуже стомлений. Парацельс показав йому на лаву; гість сів і зачекав. Якийсь час обидва мовчали.

Першим заговорив майстер:

— Я пам’ятаю обличчя людей Заходу та Сходу, — дещо пишномовно проказав він. — Але твого не пригадую. Хто ти і чого від мене хочеш?

— Як мене звати, байдуже, — озвався прибулий. — Три дні й три ночі я простував до твого дому. Я хочу бути твоїм учнем. Тут усе, що я маю.

Гість витягнув капшук і висипав на стіл його вміст. Монет було багато, і всі золоті. Парацельс повернувся спиною до гостя, щоб запалити світильник. Коли обернувся, завважив у того в лівій руці троянду. Троянда його занепокоїла.

Він зручно вмостився, стиснув кулаки й мовив:

— Гадаєш, я можу створити камінь, що обертає всі речі на золото, і пропонуєш мені золото. Але я шукаю не золото, і якщо тебе цікавить воно, ти ніколи не станеш моїм учнем.

— Золото не цікавить мене, — відповів незнайомець, — Ці монети — лише дещиця мого бажання працювати. Я хочу, щоб ти навчив мене Мистецтва. Я хочу подолати разом з тобою путь, що веде до Каменя.

— Путь і є Каменем, — неквапно проказав Парацельс. — Вихідний пункт — Камінь. Якщо ти не розумієш моїх слів, ти ще не почав розуміти. Кожен зроблений тобою крок є метою.

Гість недовірливо дивився на нього. Тоді зміненим голосом мовив:

— Отже, мета існує?

Парацельс засміявся.

— Мої огудники, такі ж чисельні, як і тупоумні, твердять, буцімто не існує, й звуть мене шарлатаном. Я не зважаю на них, але, можливо, я й справді мрійник. Я знаю, що Путь існує.

По паузі прибулець озвався:

— Я готовий подолати її разом з тобою, хоч би довелося йти багато років. Дозволь мені перетнути пустелю. Дозволь узріти бодай здаля обіцяний край, нехай навіть зорі не дадуть мені туди ступити. Я хочу, щоб ти випробував мене, перш ніж розпочати путь.

— Коли? — стурбовано запитав Парацельс.

— Просто зараз, — рішуче відповів учень.

Їхня розмова починалася латиною; тепер вони говорили по-німецьки.

Юнак підніс угору троянду.

— Подейкують, буцімто ти можеш спалити троянду, а потім відродити з попелу за допомогою свого мистецтва. Дозволь мені стати свідком цього чуда. Благаю тебе, і відтоді моє життя належатиме тобі.

— Ти занадто довірливий, — проказав майстер. — Мені не потрібна довірливість; я вимагаю віри.

— Саме через недовірливість я хочу на власні очі побачити смерть і воскресіння троянди, — заперечив співрозмовник.

Парацельс узяв троянду й, говорячи, бавився нею.

— Ти довірливий. Кажеш, я можу її знищити?

— Знищити її може будь-хто, — озвався учень.

— Помиляєшся. Чи ти гадаєш, буцімто щось можна повернути в небуття? Гадаєш, перша людина в Раю, Адам, міг знищити бодай квітку чи травинку?

— Ми не в Раю, — упирався юнак, — тут, під місяцем, усі

1 ... 26 27 28 ... 33
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Піску. Пам’ять Шекспіра"