Читати книгу - "Яр"

Нарешті той обізвався, і це не втішило Максима, хоч він і не плекав якихось особливих сподівань.

— Складна ваша справа, — сказав господар. — Ой складна ж...

Він звівся, розчавив у кришталевій попільниці останнього недопалка й мовив:

— Знаєте що? Приходьте днів через десять-п'ятнадцять. Хоча це й не зовсім по моїй парафії, та я спробую дещо довідатися.

Господар подав Максимові руку, проте Максим ще якийсь час сидів у кріслі. Далі ж немов схаменувся, встав і попростував до великих дверей, непевно ступаючи м'якою килимовою доріжкою. Навіть забув попрощатися з чемною секретаркою, а консьєрж, чи гардеробник, чи хто він там був, подивився йому вслід і співчутливо хитнув головою. Таких відвідувачів йому доводилося бачити не двоє й троє щодня, та цей чорнявий синьоокий хлопець викликав у його душі несвідому симпатію.

Насилу перебувши два тижні (раніше не наважувався піти, щоб не почути співчутливу відповідь, мовляв, ще нічого нема), я знову прийшов до будинку з колонами. Коло дверей стояв той самий гардеробник. Я кивнув йому й пішов до вже знайомих дверей. Але цього разу секретарка заступила мені двері:

— Приха-адите в другой раз. Он сейчас едет по делам службы.

Я став і повісив руки. Чого-чого, а такого повороту справи не передбачав, а чекати ще день або півдня було понад силу. Я рішуче глянув на двері секретарчиного начальника, та цієї миті вони розчинилися й звідти вийшов знайомий мені чоловік в окулярах.

— Здравствуйте, — сказав він і спробував обминути мене, та я загородив йому дорогу:

— Ви казали прийти. Ви мене не впізнали?

— Узнал, — відгукнувся земляк російською мовою.

— Відповіді ще немає?

Він зиркнув на мене, тоді на свою секретарку й знову на мене, взяв мене попід руку й повернув обличчя до дверей:

— Ходімте.

Він вивів мене з приміщення й посадовив у сіру машину, яка стояла за газоном. Посадовив у праві передні дверцята, сам же вмостився за кермом. Автомобіль гарикнув і рушив, поліцай одчинив перед нами ворота, і ми виїхали на вулицю.

Земляк кермував тісними женевськими вулицями, влившись у потік найрізноманітніших автомашин усіх марок світу, і раз по раз блимав на годинника. Я бачив це й чекав, бо він певно-таки квапився. Та хвилини минали, вулиці звивались то ліворуч, то праворуч, а мій супутник мовчав. Нарешті, десь по півгодині, він востаннє глянув на годинник, відірвав од керма руку й безнадійно махнув:

— A-а! Все равно...

Він звернув на трохи вільнішу вулицю, де машини рухалися не суцільною стрічкою, і знову безнадійно відмахнувся, щось промимривши під ніс. Незабаром вулиця вперлась у широку автостраду, і коли машина зашурхотіла її рівненьким асфальтом, я зрозумів, що нічого втішного від свого супутника не почую.

З лівого боку сяйнуло голубінню величне озеро. Я бував тут не раз, але воно не викликало в мене ніяких емоцій. За озером здіймалися зеленаві пагори, які щодалі блідли й зливалися з блакитним сповитком безхмарного неба. Тут же, на цьому березі, попід самою автострадою золотіли пляжі, перенаповнені напівголими людьми.

— Куди ми їдемо? — спитав я, і мій супутник злякано зиркнув на мене, тоді раптом пригальмував машину, і діставшись виїзду, скотив її вниз, до самої води.

— Маєте рацію! — трохи сердито й розгублено мовив він, вимикаючи мотор і поклавши стомлені руки на кермо. — Заради того, щоб сказати вам це, мабуть, не варто було їхати аж на Женевське озеро. Марно й на відповідальний прийом не поїхав.

Клацнувши ручкою дверцят, він виліз і, зайшовши машині спереду, підняв капот. І коли я також виліз і став, спершись на крило, він крикнув:

— Слухай, хлопче! Відчепись ти од мене зі своїми болячками! У мене і своїх аж по горлянку!

Я дивився на берег озера, чомусь порожнісінький у цьому місці пляжів. Певно, у мене був вигляд боввана. Земляк сердито гримнув капотом і ступив крок уперед.

— Нічого путнього з того не вийде, — вже м'якше проказав він. — Усе проти тебе. Круть і Дереза... Немає їх, ясно? У тебе єдиний свідок, та й той... — він пошукав забуте українське слово й, пригадавши його, скінчив: — та й той до уваги не береться. Власна дружина може бути тільки свідком звинувачення.

Я відійшов од машини, яку й досі підпирав боком, і повільно, не обертаючись, побравсь угору, до відгородженого кам'яним частоколом полотна автостради. Спершу йшов проти руху, тоді перебрався на протилежний бік. Хвилин за десять зі мною порівнялася сіра машина, і земляк сказав, прочинивши двері:

— Я їду в місто.

Я сів, і мотор почав швидко набирати обертів. Пляжі, які тепер були з правої руки, знов ожили й заворушилися десятками тисяч напівголих людських тіл. Радянський службовець обізвався:

— Вибачте, що я назвав вас на «ти».

Я не відразу його зрозумів, тоді кисло всміхнувся й трохи здивовано глянув на супутника, чийого й імені навіть не знав. Але тепер це вже не мало ніякісінького значення. Я попросив:

— Зупиніться, будь ласка. Я піду пішки.

Машина стала, я виліз і подався вздовж білокам'яного частоколу. Так, принаймні, краще. І хоч сонце