Читати книгу - "Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник"

— А тепер дзвони своєму єпископові,— сказала вона й, коли Тольм запитливо звів на неї очі, пояснила: — З приводу пасторського будинку в Губрайхені. Ми не можемо зоставатися тут.

Через годину після того, як вони почули по радіо повідомлення про смерть Бева, почалася навала; пости були посилені, з'явилися журналісти. Попід муром тепер походжали вартові — по три з кожного боку,— і він, Рольф, одразу покликав дітей із саду, де вони збирали горіхи та яблука, до хати. Охорона пильнувала, звичайно, за хлопчиком; вона сподівалася, що вигулькне Вероніка, й чекала. Чого вона чекала? Незадовго перед цим приїхала ота Ерна Бройєр зі своїм коханцем. Він, Рольф, упізнав її одразу, бо вона дуже схожа на свою матір та брата,— розгублена жінка, що все скаржиться на шум, і гам, і тарарам у місті; потім вона зачинилася з Сабіною та своїм приятелем у спальні, звідки ще довго долинало шепотіння та зітхання. Він порадив їй перечекати — у крайньому разі, в пасторському будинку — й не виходити на вулицю, а то її з приятелем одразу сфотографують, пригадають її власну історію, і вона виявиться вплутаною в таку халепу, до якої не має відношення і з якої вже ніколи не виплутається. Після кількох марних спроб Рольф нарешті додзвонився до Роїклера, і той дозволив йому «в разі потреби розмістити в пасторському будинку кількох гостей. А краще я вийду й зустріну їх сам... Атож, Ерну Гермес я, певна річ, знаю, нехай поживе в мене, навіть зі своїм приятелем. Я прийду. Не хвилюйтеся. Вам краще посидіти всім удома. Ні, Анна побуде тут».

Катаріна запропонувала подзвонити Гермесам і попросити, щоб молоко приніс котрийсь із хлопців. Але він, Рольф, цю пропозицію відхилив і сказав, що піде сам, навіть коли вони «зафотографують його до смерті». Він піде вже заради того, щоб почути, що кажуть у селі люди, а може, як трапиться нагода, то й показати отим язика чи посваритися кулаком і крикнути: «Соціалізм переможе!» З чотирилітровим бідончиком у руці.

Повідомлення про смерть Бева хлопчик спершу не зрозумів, а тоді поставив дивне запитання:

— Сам?

І коли він, Рольф, кивнув головою, хлопчик гірко заридав, а тоді почав розпитувати про матір і вигукнув:

— Рольфе, Рольфе, ти ж мій тато!

— Так, я твій тато. Ти будеш зі мною, а я — з тобою. Вероніка жива. Скоро ти з нею поговориш... А Бев сам хотів того, що сталося. Повір мені, він цього хотів. Тепер можеш піти з паном Шублером у сарай і нарубати дров, бо нам доведеться цілу ніч топити грубу.

Знов і знов телефонні розмови... З батьком, матір'ю, Гербертом... Він їх заспокоював і просив не виходити з дому.

— Ні, Герберте, прошу тебе, не треба. А то ще попадеш під обстріл фоторепортерських бліців!

Заспокоїтись? Легко так казати, особливо, коли на додачу до всього подзвонив ще й Фішер і натрапив на Катаріну. І він, Рольф, почув, як Катаріна тихенько промовила:

— Так, Ервіне, вона тут. Зараз я тобі її покличу.

І з виразу її обличчя він зрозумів, що Фішер бовкнув якусь дурницю.

— У такому разі, пане Фішере, якщо ви не дуже любите розмовляти з комуністами на «ти» і ще менше любите, щоб комуністи вас називали на «ти», то я, пане Фішере, зараз вам її покличу...

Але Сабіна тільки зробила заперечливий жест, похитала головою, і Катаріна промовила в трубку:

— Але ваша пані дружина не хоче з вами розмовляти. Атож, я їй так і перекажу. Батьківські права.

Нарешті Рольф попросив пекти млинці, готувати каву й звелів усім не виходити з дому, а сам узяв бідончика й, не показавши нікому язика, не посварившись кулаком, а тільки підставивши під прицільний вогонь репортерських бліців червоного емальованого бідончика, вирушив до Гермесів. Надворі було холодно, темно, сіялася мжичка; штормовку він забув, і довелося поспішати. Сьогодні він прийшов до Гермесів пізніше, ніж звичайно, і мусив заглянути на кухню й покликати когось. Він став на порозі, збентежено всміхаючись, і погойдав у руці бідончиком. Перебивати людям вечерю було неприємно, вони ж бо так весело сиділи коло заставленого мисками й тарілками столу, і він, Рольф, не міг угадати, що виражали їхні обличчя — недовіру, цікавість чи подив. Та коли молодий Гермес підвівся, кивнув головою і рушив з ним до молочної кухні, Рольфу полегшало на душі.

— Ви б трохи погрілися,— сказав Гермес на подвір'ї.

— Треба швидше бігти додому, вони ж там сидять усі поперелякувані й ждуть.

— Скажіть моїй сестрі, що вона може переїхати сюди хоч сьогодні. У вас же там, либонь, таки тісно.

— Не хочеться, щоб її сфотографували за цих обставин. Таких знімків потім уже важко позбутись. Нехай пережде, поки звідти забереться та зграя. Може, завтра, післязавтра... Пастор нам допоможе.